Мені вже зараз за 30 років, я заміжня жінка, і маю троє дітей. Старшому моєму синочку в цьому році виповнюється 10 років, середньому – 7, а молодшому – 5.
Виходить, що практично всі останні 10 років я перебуваю в нескінченному декреті. Єдине, що мені дає трохи відпочити від усього цього – це зустрічі з такими ж подругами, як я, які мають діток, і підробіток манікюрницею на дому, це дає мені трішки підзаробити, хоча у нашому селищі не так вже й багато жінок зараз можуть платити за це, адже часи настали скрутні, тому й з підробітком у мене зараз не дуже.
Звичайно, мені хотілося б більшого: як і будь-яка інша жінка, я люблю ходити по магазинах, подружки їздять у місто, воно від нас недалечко – кілометрів 10, хотілося б також приділяти час собі та проводити романтичні вечори з чоловіком.
Але, так як з дітьми мені майже ніхто не допомагає, у мене немає часу для своїх цих маленьких радощів.
Найбільша образа, яку я відчувала в своєму житті, адресована моїй рідній матері: вона живе в сусідньому від мене будинку, але при цьому ніколи не цікавиться, як я тут справляюся одна з трьома дітьми.
При чому, якщо раніше я думала, що у неї відсутній інтерес до всіх малих дітей і вона не любить няньчитися з ними, то потім я переконалася в тому, що байдужа вона тільки до моїх дітей: мало того, що моя рідна мати може гарно гратися в моїй присутності з онуками своїх подруг, так потім ще й з сином моєї молодшої сестри Іванки стала возитися постійно. Відколи Іванка народила, мама не відходить від її дитини, вдень і вночі їй усім допомагає.
Ми з мамою часто сперечаємося через те, що вона якось повністю ігнорує моїх дітей. Я вважаю, що це не нормально, що бабуся не приймає абсолютно ніякої участі в житті своїх рідних онуків, а вона вважає, що я вже досить доросла і самостійна людина для того, щоб сама вирішувати свої проблеми, і вона мені допомагати не зобов’язана.
На її думку, я сильна, і сама з усім розберуся, а моя молодша сестра – жінка ще молода і нерозумна, і гарно догледіти свого сина не зможе.
Так склалося, що коли ми з чоловіком одружилися, я перейшла жити в його хату, ми живемо в сусідньому будинку, а моя сестра залишилася жити з мамою після заміжжя, тому мама вважає її, чомусь, ріднішою, а від мене віддалилася зовсім.
Мені, щиро кажучи, від її таких слів якось віє холодом до моєї сім’ї, я навіть не знаю, чи вона це говорить щиро, чи просто шукає собі виправдання. Вже краще б вона вважала мене нерозумною людиною, і допомагала мені, а не комусь іншому. Але мені дійсно прикро за те, що там всього один онук, і сестра з ним нібито не може впоратися, а у мене три дитини, але це нікого не хвилює.
Я, звичайно, розумію, що народжувала я трьох діток перш за все для себе, а не для когось, але ж і мама мені не чужа людина, щоб у важкий момент так відвернутися просто від мене. Вона не погоджується навіть у дворі доглянути за моїми дітьми, щоб я змогла пару годин провести в повному спокої, і поробити деякі справи по дому, а з сином сестри може няньчитися цілодобово, і навіть їздить з ним по поліклініках, скрізь, куди потрібно.
Я не розумію, чим син Іванки кращий трьох моїх дітей. Іноді мені образливо, і через це навіть спілкуватися ні з ким зі своїх родичів не хочеться.
Якось я сказала мамі, коли дуже образилася на неї, мовляв, якщо вона мені не буде допомагати, то й на старості років я теж відвернуся від неї. На що мама спокійно відповіла, що вона зовсім не засмутиться, адже в неї є ще одна донька, тоді вона їй свою хату залишить, щоб іванка її доглядала.
Сестра з мамою поступово зовсім відвернулися від мене. Але в чому я винна? Можливо, не варто було нічого казати про мамину старість? Хоча я вже бачу, що хату свою вона таки точно залишить сестрі. Чи можу я ще щось змінити?
Фото ілюстративне.
