Десь вже аж минулого року на Великдень моя рідна сестра Оксана останнього разу приїжджала до наших батьків.
А потім всі сиділи вдома і Оксана з чоловіком не хотіли зовсім приїжджати зі столиці в село.
Сестра часто ще й недобре себе почувала, говорила, що хвилюється за батьків і не хоче їм нічого привезти, адже вони вже люди у віці.
Оксана моя заміжня жінка, вона живе в столиці зі своєю сім’єю, чоловіком і донькою.
Я також заміж вийшла, вже давно, але з чоловіком і двома своїми синами так і залишилися ми жити в селі.
Звісно, ми не живемо з батьками ні моїми, ні чоловіка, ми живемо в його окремому будинку, який належить моєму чоловікові.
На той Великдень мама дуже хвилювалася перед гостинами.
Хоч би Ганні вдалося приїхати з Києва до нас в село, щоб все добре склалося і нічого їм не завадило.
Мама наготувала купу смаколиків, напекла пасок і пирогів, приготувала улюблені страви сестри, її чоловіка і доньки.
А вже коли машина моєї рідної сестри Оксани зупинилася біля батьківського подвір’я, тато з мамою, наче помолоділи.
Такі щасливі стали крутитися біля доньки, тато, забувши про проблеми з спиною та ногами, щасливий розвантажує важкі сумки, які там Оксана для них в село привезла.
Про мене й дітей вже забули, було, як то кажуть, зовсім не до нас.
Оксана викладала гостинці, а мама все не втомлювалася нахвалювати її, яка ж вона добра господиня і дуже хороша донька.
За великим та багатим великоднім столом, який пристаралася мама наша, всі розмови були про сестру та онучку, таке враження, що поруч більше нікого не було.
Батько дав доньці Оксані тисячу гривень, а моїм синам всього по 200 гривень і все.
Оксана зі своїм чоловіком та донькою гостювала у батьків три дні, батьки не вгавали, були дуже щасливими, лише й біля неї крутилися.
А потім Оксана поїхала з сім’єю додому.
А відразу наступного дня мама стала мені телефонувати, щоб мій чоловік шукав їм трактор, адже потрібно було орати город, скоро прийдеться саджати картоплю, город великий, а батьки ніколи самі на своєму городі без нас не роблять нічого, говорять, що старі, важко їм, тай звикли вже, що ми маємо робити для них найважчу роботу.
Тато просив, щоб чоловік прийшов з нашим сином і дістав картоплю з погріба, адже він сам в своєму віці це зробити не може.
І все почалося, як завжди.
Батьки звикли до того, що ми виконуємо все, що вони скажуть і ми не маємо права в чомусь відмовити їм, навіть якщо у нас щось не виходить, адже ми їх надія і опора на старості років обох.
Відмовити моїй мамі і тату у допомозі ми не можемо, але вони сприймають все, як належне, звикли, що ми все робимо для них.
Сестра моя теж могла б допомогти дістати картоплю, коли з чоловіком гостювала, але мама в житті такого Оксану й її чоловіка, свого зятя, не попросить, вона звикла, що це ми маєм робити.
Відтоді Оксана більше не приїжджала жодного разу в село до батьків, а всю роботу для стареньких батьків робили ми з чоловіком.
Картоплю на городі копали теж ми самі.
Зараз вже мама почала зі мною розмову, що скоро весна, потрібно городи садити, вже дивиться в календарі сприятливі дні, коли картоплю виймати з погреба, мовляв, потрібно все заздалегідь запланувати, щоб мій чоловік в той день заздалегідь ніякої роботи не мав.
А коли говорить про сестру мою, доньку свою Оксану, то лише про великдень згадує, мріє, що ми всією родиною зберемося на це свято, бо вона скучила за дітьми і онучкою своєю.
А мені сумно з того, що, як працювати – то батьки біжать до мене з чоловіком, а як святкувати – то до Оксани з тим зятем.
Хоча маму й тата моїх, по великому рахунку, доглядаємо ми з чоловіком, але хату вони, про що вже й сьогодні говорять, залишать нам з сестрою в рівних частинах, вважають, що це справедливо.
Можливо, це й так, але це зовсім не по-людськи.
Інколи образа мене не залишає.
Але що я тут можу зробити?
Я не хочу нічого казати ні мамі, ні сестрі, все одно я лише й буду винна.
Та хіба це справедливо? Чи можна змінити щось так, щоб не псувати стосунки з родиною?
Фото ілюстративне.