Мені 47 років, я вже значну частину життя прожила, троє дітей маю, а мами своєї досі боюся. Не те, щоб її боюся, а її слів і її реакції на все, що відбувається.
Мама завжди мала непростий характер, у нас в сім’ї вона була головою, а батько її в усьому слухався, хоча основну частину грошей в сім’ю приносив він.
Нас в батьків було троє: я – старша сестра, а після мене ще був брат і молодша сестра. Мені, як старшій, від матері завжди перепадало найбільше. Брат її не слухав, він і зараз не особливо підтримує з мамою зв’язок, а молодшу сестру всі любили, бо вона – маленька.
То ж ще з дитинства так повелося, що я відповідаю за всіх і за все.
Життя нас трохи порозкидало: сестра моя молодша за кордоном живе і додому повертатися не збирається. Брат одружився в іншій області, і до мами дуже рідко приїжджає, бо каже, що не витримує її повчань. А я живу хоч і окремо, але недалеко, і мушу хоч-не-хоч приїжджати до мами.
Мамі зараз 71 рік. Батька не стало 2 роки тому. В свій час він їздив на заробітки і побудував величезний будинок, в якому мама зараз живе сама.
Що характерно, гроші у наших батьків були, але жодній своїй дитині вони нічого не дали. За ті гроші, що вони витратили на свій палац, можна було три квартири купити. Та мама закомандувала, що їм будинок треба, а ми самі собі раду в житті дамо, і батько зробив так, як вона хотіла.
У мене все добре, ми з чоловіком маємо двокімнатну квартиру і троє дітей, але старша донечка вже доросла, і живе окремо.
Відколи я вийшла заміж, моя мама мені докоряє, що я поганого чоловіка собі вибрала, мовляв, він не вміє гроші заробляти, як наш батько.
Так, мій чоловік скромний, на тата не схожий, заробляти великі гроші не вміє. Але він хороший, людяний, мені з ним добре. Ми ж уже 25 років разом, але мама моя ніяк заспокоїтися не може.
От і місяць тому ми приїхали до неї в суботу, щоб допомогти прибратися на городі і на подвір’ї, коли все зробили, сіли вечеряти (вечерю я теж приготувала).
А мама, замість того, щоб нам подякувати, почала ганити мого чоловіка, що йому скоро 50, а він так до нічого і не доробився.
Тоді я вперше в житті не витримала, і стала на захист свого чоловіка:
– Мамо, ну скільки можна! – кажу. – Ми вже давно не діти, і мені не подобається, що ти говориш такі неприємні речі про мого чоловіка.
– Бо тебе правда в очі коле, – не стрималася мама. – Ти якби нормально заміж вийшла, то не жила б у злиднях.
Я більше не могла це слухати, і дещо підвищеним тоном обірвала маму на півслові:
– Мамо, припини! Досить!
Мамі це не сподобалося, вона сказала, щоб ми обоє забиралися з її дому.
Тепер моя мама вже місяць зі мною не розмовляє, образилася дуже, але головне – було би за що, я ж нічого поганого не сказала і не зробила.
З кожним роком мені з нею все важче спілкуватися, і я не знаю просто, що тепер і робити, адже мама не молодіє, і рано чи пізно нам доведеться її або до себе забрати, або до неї переїжджати, але жити з нею просто неможливо через її характер.
Цікаво, це лише у мене така проблема, чи ще хтось переживає щось подібне?
Якщо так, то поділіться досвідом, буду вдячна за будь-яку пораду.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.