До останнього біля мами була я, тому я сподівалася, що мама запише свій будинок мені.

Але мама нас усіх дуже здивувала – поділила спадщину порівну, і нічого доброго з цього не вийшло.

Я залишилася жити в нашому селищі, де жила моя мама. А моя старша сестра Ярослава поїхала з дому відразу після школи, вчилася в столиці, а після закінчення там і залишилася.

Відстань не близька, сестра приїжджала додому раз в рік, тому зрозуміло, що за мамою весь цей час доглядала я.

Ярослава коли приїжджала, привозила мамі гостинці, і на цьому її турбота про маму закінчувалася.

Не стало мами 8 років тому. Згідно з заповітом, її будинок ми поділили порівну, наші чоловіки зробили окремі входи.

Тож вийшов будинок на дві родини. Але спочатку там жили лише ми з чоловіком.

Наша дочка якраз вийшла заміж, ми залишили їй своє помешкання, а самі переїхали в спадковий будинок.

А сестра з сім’єю використовувала свою частину будинку лише влітку, як дачу. Приїхати, шашлик посмажити, на природі посидіти.

І певний час нас усіх все влаштовувало.

У будинку не було проведено воду, і відповідно, не було зручностей, тому мій чоловік захотів провести воду і зробити прибудову, щоб туалет і ванна були в будинку.

Найзручнішим місцем для влаштування санвузла було місце позаду будинку, там, де межували наші дві половини.

У нас із чоловіком зарплати скромні, газ у будинку був, але тягнути воду було дорого.

Тому ми запропонували сестрі і її чоловікові докластися матеріально до цього проекту, а ми б самі все зробили.

Сестра обіцяла подумати, а потім, коли приїхала з чоловіком, сказали, що скидатися вони не будуть, їх і так все влаштовує.

Гаразд. Ні так ні. Вони своє слово сказали, а ми взялися за справу самі.

Взяли кредит, і зробили все як годиться. Тепер в нашому домі є і вода, і всі зручності.

Рік тому чоловік сестри вийшов на пенсію. Її на віддалену роботу відправили. Куди вони приїхали сидіти? Правильно, в село.

Я вже тоді зрозуміла, що тепер би сім’ї сестри зручності стали в нагоді.

А чоловік мене попередив:

– Будуть просити – не дозволю! І воду не дозволю від нас вести. Нехай свою гілку тягнуть. І не треба мені віддавати половину вартості водопроводу. А я коли робив проект, на них не розраховував.

Чоловік як у воду дивився. Щоправда, просити нас почали не рік тому, а цього літа: син у сестри одружився, вона сама на пенсію вийшла, квартиру вирішили залишити синові, а самі перебратися до хати.

А жити без води, і без ванни з туалетом в селі дуже важко, особливо зимою.

Тому стала сестра мене просити, щоб чоловік мій дав згоду від нас воду провести. Обіцяла навіть все фінансово відшкодувати.

Мій чоловік, звісно, ​​відмовився. Заплатять? А нам уже не треба, обійшлися. Ми вже навіть кредит встигли сплатити.

Тому ми їм порадили закотити рукави і братися до справи.

Сестра на нас образилася, сказала, що совісті у нас немає. Тут чужим допомагають, а я рідній сестрі відмовляю в допомозі.

Нагадала вона мені і слова нашої матері, яка наприкінці дуже просила нас не посваритися через спадщину.

Винною я себе не почуваю. Адже тут справа не в спадщині навіть. Поділилися справедливо, ніхто не образився.

А далі тепер – кожен сам. Ми ж їм пропонували! То за що зараз на нас ображатися?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.