Моя мама — це мій якір, тітко Ганно. Я знаю, що б не сталося, вона завжди мене підтримає. І мій обов’язок — щоб вона ніколи не почувалася самотньою чи слабкою. Їй сімдесят два, і я щовечора заходжу до неї, хоча б на п’ять хвилин, щоб перевірити, чи не потрібна їй допомога, — Валерій подивився на неї, і в його погляді не було засудження, лише співчуття. — Ви знаєте, я Віті сказав. Сказав прямо: не можна так із матір’ю. — Він приїжджав… Сварився зі мною, — тихо відповіла Ганна. — Але ти знаєш, Валерчику, ти мені цим дзвінком допоміг більше, ніж будь-хто інший. Ти змусив мене говорити. Вони проговорили понад дві години. Ганна відчувала, що вона не просто стара мати, що скаржиться, а співрозмовниця, мудра жінка, чия думка має значення. Вона почувалася потрібною

Кінець листопада завжди приносив ранню темряву. П’ята година — а вже небо темне, як стара вовняна хустка. Сірі хмари, здавалося, опустилися прямо на верхівки київських каштанів, роблячи вузький провулок біля будинку Ганни особливо похмурим і сирим. Ганна стояла перед дзеркалом, оглядаючи себе. Наступного тижня їй виповнювалося шістдесят п’ять. Поважний вік, який вона, на жаль, відчувала не лише за паспортом, а й у кожній кісточці свого тіла, особливо у попереку, який останнім часом давав про себе знати з такою болісною наполегливістю, що навіть проста поїздка до магазину перетворювалася на подвиг.

Вона натягнула куртку, закрила двері на два оберти й вийшла на вулицю. Домовилася з Маринкою, невісткою, що вони з сином заїдуть по неї, і вони разом поїдуть у торговий центр — закупити продукти на тиждень. До того ж, наближався її день народження і вона хотіла як слід підготуватись: купити гарну ікорку, зробити улюблений салат «Олів’є», спекти медовик. Вона почувалася винною, що знову просить Вітю приділити їй час, але іншого виходу не бачила. Тягати важкі пакети сама вона фізично не могла.

Ганна вийшла раніше, щоб вони не чекали, не нервували. Маринка ж така — у неї постійно часу немає, постійно біжить. Вона її знала: затримайся десь — уже тон зміниться, відчуєш себе винною, навіть якщо не винна.

Стою біля підʼїзду. П’ять хвилин… десять. Машини немає. Починає накрапати дощ. Дзвоню.

— Маринко, ви коли будете?

Вона відповіла не одразу, а коли взяла слухавку, її голос був такий буденно-втомлений, наче Ганна відірвала її від чогось надзвичайно важливого, а не від вечірнього відпочинку:

— А ми забули. Ми не їдемо сьогодні. Ми ж вам мали сказати… Та їдьте автобусом, вам же дві зупинки. Подумаєш.

Подумаєш. Звісно. Лише от донести все — мені спиною не можна. А ще темно, сиро. Почуття, яке Ганна намагалася роками придушити — гостре, як осколок скла — прокололо її: вона була не просто забута, вона була неважлива. Вона стояла посеред двору й ковтала сльози. Чесно, вже не знала — більше від образи, чи від приниження, чи від гострої самотності, що пронизала її до кісток. Вона була матір’ю, яка присвятила своє життя синові, а тепер, коли їй знадобилася дрібниця – просто підвезти до магазину – вона зіткнулася з байдужістю.

І тут хтось каже за спиною, майже як тінь із минулого:

— Тітко Ганно, а чого це ви в темноті стоїте? Ви ж не курите, наскільки я пам’ятаю.

Повертається — Валерій. Друг її сина з дитинства. Їхній сусід через два під’їзди, тільки-но він повернувся з роботи. Вічно з Вітьком бігали, футбол грали під вікнами. Ганна його пам’ятає ще худим хлопчиськом у потертих кросівках, який завжди ввічливо казав «добрий день» і допомагав їй донести мішок картоплі з ринку. А тепер — дорослий, серйозний чоловік із короткою стрижкою і в охайному пальті. Його обличчя, освітлене світлом ліхтаря, було напрочуд щирим і стурбованим.

— Та от… думала, Вітя під’їде, але… не під’їде, — її голос ледь тремтів, і вона знову відчула приплив сліз. — А мені треба в торговий центр. Спина, розумієш, не дозволяє…

Валерій навіть не задумався. Він глянув на годинник, потім на її змоклу куртку.

— Сідайте, я вас підвезу. Я саме в той бік збирався. Що ж ви будете тут — самі, ще й під дощем, — він кивнув у бік своєї чорної, блискучої машини, яка, здавалося, єдина була чистою цього сирого вечора.

Ганна спочатку хотіла відмовитися. Стареча гордість і небажання бути обтяжливою змагалися в ній. Але потім зрозуміла — це був її порятунок, дар долі. До того ж, Валерій, як завжди, майстерно переконував, що саме в магазин він і збирався їхати.

Поїхали. Він не просто підвіз, а припаркувався, взяв візок і пішов із нею. Він спокійно, методично допомагав їй обирати: перевіряв терміни придатності на молоці, сперечався з нею, що краще — гречка чи рис, і навіть закинув у візок той самий вид ікорки, про який вона мріяла.

— Тітко Ганно, ви ж пам’ятаєте, ви мені завжди казали, що на свято треба купувати найкраще. На ваші шістдесят п’ять ми не економимо, — усміхнувся він.

Ганна червоніла і відмовлялася, казала:

— Та йди собі, це ж мої справи. Не варто…

А він:

— Які “мої”? Ви ж мене з малого знали. Я у вас більше обідав, ніж удома. Не переживайте, я допоможу. І взагалі, я люблю в магазинах ходити. Це мене розслабляє.

Коли візок був повний, він швидко доніс пакети до машини, а потім і додому заніс усе — важкі пакети, велику пляшку води, крупи, банки з консервацією. Він заніс їх не просто до коридору, а поставив усе на кухні. Поки Ганна роздягалася, Валерій уже почав розкладати їх на столі.

І ось, стоячи біля столу, він несподівано запитує:

— А чого Вітя не приїхав? У нього ж сьогодні вихідний, я знаю. Він у мене сам питав, чи не хочу я ввечері в боулінг.

Ганна, намагаючись зберегти незворушний вигляд, знизала плечима:

— Зайнятий, мабуть. У них зараз своє життя, свої проблеми, свої діти. Я не лізу. Навіщо обтяжувати.

У цей момент вона не знала, кого більше обманює: Валерія, чи себе. Її син працював будівельником, і його робочий графік був плаваючим. Цей вихідний, на який вона розраховувала, був запланований тижнями.

Валерій насупився. Він дивився на Ганну тим самим серйозним поглядом, яким колись дивився на неї, коли, будучи малою дитиною, впустив її улюблену вазу. Його насуплені брови видавали щире обурення.

— От не люблю такого, тітко Ганно. Це ж не зайнятість. Це… це просто ігнорування. Своїй мамі я б ніколи не дозволив стояти на вулиці під дощем, а потім тягати важке. Дорослі вони — а ви одна. Ні, так не годиться. Я йому зателефоную і все викажу. Не можна так із матір’ю.

— Не треба, Валерчику, — Ганна кинулася до нього, ледь не хапаючи його за руку. — Будь ласка. Не треба. Невістці не сподобається, що ти втручаєшся. І я винною вийду. Я ж знаю Маринку… Вона мене ще більше цькуватиме.

Він махнув рукою, від чого його пальто трохи розкрилося, і вона побачила піджак. Він щойно з роботи, а не з боулінгу, як казав. Він збрехав, щоб вона почувалася комфортніше. Ця маленька, але така щира брехня зворушила її більше, ніж будь-які дорогі подарунки.

— Якщо люди не розуміють з першого разу, значить, їм хтось має пояснити. І це точно не ви, — його голос став тихішим, але в ньому не було вагань. — Я їм не чужий, вони мене знають.

Очевидно, Ганну він не послухав. Бо наступного дня, у вівторок, син Віктор стояв у неї в коридорі. Він приїхав сам, без Марини. Він говорив тим своїм напівдратівливим, напівжартівливим голосом, який завжди використовував, коли намагався звести нанівець будь-який серйозний конфлікт:

— Мамо, що ти з мухи робиш слона? Ну не приїхали ми, забули — ну з ким не буває? Якісь там пакети! Ну Валера привіз, що такого? Я тобі зараз гроші дам, купиш собі таксі.

Ганна сиділа, слухала цей байдужий, зверхній тон… і щось у ній надломилося. Вже не змогла мовчати. Напруга, яка накопичувалася роками — всі ці незручні прохання, які вона годинами обдумувала, щоб «не потурбувати», всі ці відмовки, які вона приймала, щоб «не заважати їхньому особистому життю», — вирвалася назовні.

— Що такого? — каже, і її голос був неприємно різким, зовсім не схожим на її звичайний тихий голос. — Те, що ви зі мною не святкуєте нічого. Те, що я вас виховала, виростила, відмовившись від свого життя заради твого майбутнього, а тепер боюся щось попросити, бо ви завжди зайняті. Те, що я спиною лежу ночами, а ви навіть не поцікавитесь, чи мені можна носити тяжке! Я не кажу — дайте мені грошей. Я не вимагаю відпустки на морі. Я прошу лише одного: побудьте дітьми. Хоч трохи. Побудь людиною, Вітю! Ти навіть не подякував Валерію, а лише обурюєшся, що він «втрутився».

Віктор мовчав довго. Він дивився на матір, ніби бачив її вперше. Його обличчя почервоніло від почуття провини, яке він одразу ж намагався перетворити на гнів.

— Мамо, ну що ти починаєш? Мені треба було машину полагодити! У мене справи!

— Які справи, Вітю? Валерій сказав, що ти в боулінг збирався. І що в тебе вихідний. Хлопець мене підвіз одразу після роботи! А ти? Ти навіть не зателефонував, не вибачився! Тільки приїхав зараз, щоб я не «робила слона з мухи». Невже я стала для тебе такою проблемою?

Він відвів погляд. Потім лиш:

— Добре, я поїду. Я не хочу сваритися.

І поїхав. Знову залишивши за собою вакуум. Ганна сиділа на дивані, обхопивши себе руками. Її серце боліло. Не від того, що син її образив, а від того, що він, здавалося, втратив здатність до співчуття. Їй стало зрозуміло, що вони з Маринкою — це єдиний фронт, де Маринка – стратег, а Вітя – виконавець, і в їхньому світі для неї, старої матері, не було місця. Вона була або ресурсом, або перешкодою.

Минув тиждень. Настав день народження — четвер, робочий день. Ніхто не дзвонив. Ганна зварила собі кашу, подивилася телевізор. Самотність у її великій, колись сповненій галасу, квартирі була майже фізично відчутна.

Раптом, о сьомій вечора, у двері подзвонили. На порозі стояв Валерій. Він тримав невеликий, але елегантний букет осінніх хризантем і пакет.

— Тітко Ганно, вітаю вас. Шістдесят п’ять — це лише початок! Ви ж досі така молода і гарна!

Ганна була настільки вражена, що навіть не змогла запросити його увійти.

— Валерчику… Ти? Звідки ти знаєш?

— Ну, як звідки? Ми ж росли разом, я ж пам’ятаю всі дати. Це вам від мене подарунок, — він простягнув їй пакет. У ньому був новий, теплий шарф, про який вона згадувала в магазині, і рідкісний сорт цейлонського чаю. — Дозвольте увійти. Я ненадовго, просто випити чаю.

Вони сиділи на кухні. Ганна накрила невеликий стіл: той самий медовик, який вона спекла для себе, і, звичайно, чай. Валерій говорив про свою роботу — він був інженером-проєктувальником — із таким захопленням і вогнем в очах, що Ганна не могла не заслухатися. Він говорив про життя, про плани, про свою маму.

— Моя мама — це мій якір, тітко Ганно. Я знаю, що б не сталося, вона завжди мене підтримає. І мій обов’язок — щоб вона ніколи не почувалася самотньою чи слабкою. Їй сімдесят два, і я щовечора заходжу до неї, хоча б на п’ять хвилин, щоб перевірити, чи не потрібна їй допомога, — Валерій подивився на неї, і в його погляді не було засудження, лише співчуття. — Ви знаєте, я Віті сказав. Сказав прямо: не можна так із матір’ю.

— Він приїжджав… Сварився зі мною, — тихо відповіла Ганна. — Але ти знаєш, Валерчику, ти мені цим дзвінком допоміг більше, ніж будь-хто інший. Ти змусив мене говорити.

Вони проговорили понад дві години. Ганна відчувала, що вона не просто стара мати, що скаржиться, а співрозмовниця, мудра жінка, чия думка має значення. Вона почувалася потрібною.

Але це було лише затишшя перед бурею. У неділю, за чотири дні після дня народження, Віктор і Маринка приїхали. Удвох. І з дітьми. Всі такі привітні, усміхнені. Вони принесли величезний, але бездушний, як здалося Ганні, букет троянд і стандартний набір цукерок.

— Мамо, вибач, що так вийшло з магазином, — Вітя невпевнено обійняв її. — Ми були дуже зайняті, робота…

— Ну, добре, добре, — Ганна кивнула. Вона спершу подумала: “Може, Валерій таки подіяв, може щось зрозуміли”.

Маринка сіла навпроти, хитро всміхнулася, і, пропустивши всі душевні розмови, перейшла до суті, заради якої вони й приїхали. Її тон був м’яким, але сталевим, як завжди, коли йшлося про фінанси.

— Мамо, ми тут подумали… Вам би вже час написати заповіт. Ну, всяке буває, ви ж самі кажете, що хворієте. А так буде спокійніше і вам, і нам. Це ж формальності, але важливі.

Ганна відчула, що її серце стиснулося, а у скронях загупала кров. Вона почувалася так, ніби її вдарили чимось важким і несподіваним.

— Що ти кажеш, Маринко? Які заповіти? Я ще не збираюся вмирати.

Маринка, не знітившись, продовжила з притаманною їй настирливістю, ніби читала інструкцію:

— Ні, ну, це ж не про смерть! Це про порядок. Щоб потім не було податкових проблем. Або, що ще гірше, щоб не було судових спорів. Ми ж хочемо як краще. Мамо, пора квартиру дарчою на Віталія записати. Ви ж самі кажете, що хворієте, а він ваш єдиний син. Це логічно, це правильно. Це просто для нашої спільної безпеки.

Віктор сидів мовчки, опустивши очі. Його мовчання було найгучнішим підтвердженням слів дружини. Він був повністю на її боці.

Ганна сиділа, дивилася на них, на своїх онуків, які безтурботно гралися в кутку, які були лише прикриттям для цієї холодної, цинічної розмови. А в голові крутилося лише одне: «Чому мої діти такі? Вони приїхали не вибачатися. Не поговорити. Не допомогти. Вони прийшли… забрати. Заздалегідь».

В ту секунду вона настільки чітко зрозуміла їхній візит, ніби хтось увімкнув яскраве світло, розігнавши осінню темряву. Її недавня сварка з Віктором, дзвінок Валерія — усе це лише прискорило їхні дії. Вони злякалися, що вона може змінити своє рішення або, не дай Боже, на когось образиться і вчинить інакше.

У той момент Ганна згадала Валерія — як він заносив пакети, як питав, чи не змерзла, як відсунув їй стілець, як купив їй шарф. Згадався його погляд, коли він сказав: «Свою маму я б так не лишив».

Вона встала. Підійшла до вікна. Над нашим двором горів ліхтар. Під ним ішла його мама — її сусідка, маленька, сива, але з сяйвом у очах. Вона знала, що він приїхав із роботи, купив їй, напевно, хліба, і тепер вони разом вечеряють. Він її любив. Він про неї дбав. Він ніколи б її не залишив стояти в темноті з важкими сумками.

А мій син… Мій — такий. А чужий — такий.

Ганна повернулася до них. Вона більше не плакала, не кричала. Її голос був спокійний і твердий, як камінь.

— Рано ще про спадщину думати, — твердо відповіла вона. — І про дарчі. Квартира моя. І залишатиметься моєю, доки я живу. А що буде після мене — не ваша справа, поки я жива.

Невістці моя відповідь не сподобалася. Маринка зітхнула, встала з-за столу, почала збирати дітей. Її обличчя стало кам’яним. Уся привітність і усмішки зникли.

— Ну, як хочете, мамо, — холодно сказала вона. — Просто не кажіть потім, що ми не попередили про можливі ускладнення. На все добре.

Віктор, як завжди, мовчки став слідом за нею. Він навіть не подивився їй у вічі. Просто кивнув, відвівши погляд, і вийшов за дружиною.

Вони пішли, а Ганна стояла у пустій квартирі. Усередині неї була порожнеча, але водночас — дивна, нова сила. Вона зрозуміла, що щойно виграла битву, хоча й програла сина. Це було болісне усвідомлення, але воно звільняло. Вона почувалася так, наче скинула зі своїх плечей вагу, яку тягла багато років — необхідність заслуговувати любов.

Вона пішла на кухню, щоб зібрати посуд. На столі, поруч із порожніми чашками, лежав букет хризантем і пакет із чаєм від Валерія. Вона підійшла до вікна і знову подивилася на двір. Світло горіло у вікні сусіднього під’їзду — це Валерій.

Ганна зрозуміла. Сім’я — це не лише кров. Справжня родина — це ті, хто бачить твою слабкість і кидається на допомогу без жодних корисливих намірів. Це ті, хто пам’ятає твій день народження не заради квартири, а заради тебе. Вона, можливо, і залишилася сама у цій квартирі, але вона не була самотньою. У неї був Валерій — чужий син, який став ближчим, ніж рідний. І цього усвідомлення було достатньо, щоб впоратися з холодною листопадовою темрявою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page