Мені вже давно виповнилося за 30 років, я зараз заміжня та маю троє діток. Моєму старшому синові в цьому році виповнюється 11 років, середньому – 7, а молодшому – 5. І практично всі останні десь 11 років я перебуваю в нескінченному декреті. Єдине, що мені дає трохи відпочити від усього цього – це зустрічі з такими ж подругами, подібними до мене, які мають діток, і підробіток манікюрницею на дому.
Звичайно, мені дуже хотілося б більшого, хотілося б кращого і яскравішого життя для себе: як і будь-яка інша жінка, я люблю ходити на вихідних по магазинах, приділяти час собі і проводити романтичні вечори зі своїм чоловіком, люблю хоч інколи з друзями піти в кафе. Але, так як з дітьми мені майже ніхто не допомагає, у мене немає часу для своїх цих маленьких радощів, а саме ці дрібнички роблять життя кожної жінки яскравішим і цікавішим.
Найбільша образа, яку я відчувала в своєму житті, хоча й прикро про це говорити, адресована моїй рідній матері: вона живе в сусідньому від мене будинку, але при цьому ніколи не цікавиться, як я тут справляюся одна зі своїми трьома малими дітьми, а це робити мені досить непросто.
При чому, якщо раніше я думала, що у неї відсутній інтерес до всіх малих дітей і вона не любить няньчитися з ними, то потім я переконалася в тому, що байдужа вона лише до моїх дітей, до своїх рідних онуків: мало того, що вона може гарно гратися в моїй присутності з іншими дітьми, онуками своїх подруг, так потім ще й з сином моєї молодшої сестри Олени стала возитися постійно. Відколи Олена народила дитя, мама не відходить від її синочка.
Ми з мамою часто маємо непорозуміння через те, що вона якось повністю ігнорує моїх дітей. Але я не розумію чому. Я вважаю, що це не нормально, що бабуся не приймає абсолютно ніякої участі в житті своїх рідних онуків, а вона вважає, що я вже досить доросла і самостійна людина для того, щоб сама вирішувати свої проблеми і турботи, і вона мені допомагати не зобов’язана. На думку моєї матері, я сильна, і сама з усім розберуся, а моя молодша сестра – жінка ще молода і нерозумна, і гарно догледіти свого сина не зможе. Я не розумію, чому у неї такі переконання. Можливо тому, що мама моя завжди більше любила мою сестру, свою молодшу доньку, тому і її діти для мами дорожчі ніж мої.
Мені, щиро кажучи, від її таких слів якось віє холодом до моєї сім’ї, я навіть не знаю, чи вона це говорить щиро, чи просто шукає собі виправдання, адже не хоче брати участі в житті моїх дітей. Вже краще б вона вважала мене нерозумною та не самостійною людиною, і допомагала мені, а не лише своїй молодшій доньці. Але мені дійсно прикро за те, що там всього один онук, і сестра з ним нібито не може впоратися, а у мене три дитини, мені набагато важче, ніж Олені, але це нікого не хвилює, маму це зовсім не цікавить, вона постійно натякає мені, що це лише мої справи.
Я, звичайно, розумію, що народжувала я трьох перш за все для себе, а не для когось і мені немає потреби ображатися на когось за те, що мені не хочуть допомагати, але ж і мама моя мені зовсім не чужа людина, щоб у важкий момент так відвернутися просто від мене. Вона не погоджується навіть у дворі доглянути за моїми дітьми, щоб я змогла пару годин провести в повному спокої, і поробити деякі справи по дому, а з сином сестри може няньчитися цілодобово, і навіть їздить з ним по поліклініках, скрізь, куди її потрібно.
Я не розумію, чим син Олени кращий трьох моїх дітей. Іноді мені образливо, і через це навіть спілкуватися ні з ким зі своїх родичів не хочеться. Не здивуюся, якщо спадщину мама теж віддасть усю моїй сестрі, а мене залишить без нічого. Прикро, коли рідна людина так ставиться до тебе, а ти нічого не можеш зробити.
Фото ілюстративне.
