fbpx

Моя мама дуже пізно мене народила, тому, як тільки я пішла в школу, вся домашня робота була на мені. А коли закінчила навчання, то мусила жити в квартирі з батьками, бо вже потрібно було доглядати їх. Я лише в 35 років вийшла заміж і чекала, що тато з мамою будуть радіти цьому, а вони засмутилися

Нещодавно, нарешті, моє життя змінилося кардинально, якщо так можна сказати. Але мені зараз доведеться зробити непростий вибір між усіма дуже близькими та рідними мені людьми – батьками, і новою людиною в моєму житті – чоловіком. Практично ніхто з рідних не може, або не хоче мене зрозуміти, не хоче усвідомити, що я теж маю право на своє власне щастя і ні в кого не маю запитувати дозволу, я дорослі і самостійна людина.

Батьки зараз мені кажуть, що я невдячна дочка, що поводжу себе неправильно, але, як на мене, так вибір очевидний повністю.

Нас в сім’ї двоє, у мене є ще брат. Юрко старший за мене на 12 років. Якщо він був улюбленцем батьків, то я була швидше такою собі Попелюшкою, яка займалася усією роботою в домі, готуванням, прибиранням. Ні, з батьками у нас завжди були дуже теплі стосунки, просто мама народила мене дуже пізно, у неї вже був солідний вік, а згодом, коли я трішки підросла і пішла до школи, вона практично відразу занедужала, і весь будинок був на мені.

У 15 років я поступила в училище, щоб швидше вийти на роботу і допомагати своїм батькам. Після училища я сама пішла заочно навчатися в інститут, на бюджет. Часу на спілкування з татом і мамою у мене було дуже мало – училище та інститут закінчила з червоними дипломами, я дуже старалася, багато часу приділяла навчанню, адже розуміла, що від цього залежить моє майбутнє, бо допомогти мені нікому, батьки вже немолоді і сподіватися мені зовсім не має на кого.

А в якийсь момент, зовсім несподівано для мене, я дізналася, що в мого тата є інша, у неї двоє дітей. Всі гроші з його зарплати йшли туди, зовсім в чужу родину. А я забезпечувала всіх, працювала і навчалася одночасно.

Часу на особисте життя у мене не було зовсім, були зовсім інші інтереси і пріоритети в житті. В 35 роки я стала зустрічатися з Михайлом. Я нарешті зрозуміла, що значить бути комусь цікавою та потрібною. Я була щасливою, зрозуміла, що теж маю право на відпочинок, на шматочок свого особистого жіночого щастя. І ось я зустріла людину, яку дійсно щиро кохаю, яка, можливо, й є долею моєю. У минулому році ми з Михайлом одружилися, батьки начебто були раді цьому, тим більше мені вже чимало років – ніби й сім’я потрібна, і діти.

У нас з батьками загальна квартира, отримували її ще за радянських часів, на дідуся, маму з татом і мене. Приватизували її на двох з мамою. Михайло приїхав жити до мене, так як мамі потрібний цілодобовий догляд, вона вже людина похилого віку і орендувати десь квартиру і їздити до неї щодня – зовсім нерозумно якось. Тому ми з чоловіком вирішили, що краще жити разом.

І якщо спочатку наше життя разом було нормальним, зараз почалися одні негаразди та непорозуміння якісь. Батьки зрозуміли, що моя увага дістається не тільки їм, як було колись раніше. Ми з чоловіком взяли кредити, купили автомобіль, холодильник, кухню, сучасну техніку, зробили ремонт у всій квартирі. Брат давно живе своїм життям, у нього дружина, двоє дітей, і він ніколи в житті нам не допомагав, жив спокійно своїм життям, вважав, що в мене немає сім’ї і я живу з батьками, тому це мій обов’язок їм допомагати.

Мама тепер просить, щоб я попросила свого чоловіка піти з нашої квартири, не пояснюючи це нічим, крім того, що «він нам не потрібен, через нього тепер у тебе багато боргів». З урахуванням того, що всі борги з’явилися для того, щоб нам всім стало краще жити.

Батько каже, що квартира належить їм, а чоловікові тут робити нічого, хоча отримували ми її колись на всіх, якби не було мене, у них була б однокімнатна квартира. З’їхати ми з Михайлом поки нікуди не можемо, та й щиро кажучи – чому я повинна з’їжджати зі свого власного житла? Чому я не маю права пожити хоч трохи для себе у комфорті якомусь? Тато з мамою звикли, що я більше грошей витрачала на них, а зараз у мене своє життя, свої інтереси, хоча я не залишила їх, допомагаю в усьому. Та й ремонт ми зробили в нашій квартирі і для їх комфорту також, адже живемо всі разом в ній.

Останньою краплею була фраза мами: “Навіщо тобі діти, живи для себе і для нас, у нас з батьком вже є внуки, діти нашого сина, нам більше не треба”. А нічого, що це у них є онуки, а в мене немає дитини? Все життя жила для них, чому не можу пожити трохи для себе? Зараз питання стоїть вже про те, щоб і я збиралася, йшла разом з чоловіком з «їх квартири».

Останнім часом у мене вже були думки продати свою частину, але батьки звертаються до моєї совісті, що я ніякого відношення до неї не маю. Чоловік теж вже втомився від цього, Михайло теж іноді вже не може мовчати, але зазвичай збирається і їде до свекрухи, посидить трохи в своєї мами і повертається, не хоче суперечок. А я хочу жити з ним! Як бути вже не знаю. Мені здається, що батькам взагалі байдуже до мене. Невже так можна ставитися до рідної дитини? Я ж стільки добра для своїх батьків зробила.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page