Невістка будує своє щастя на моєму нещастю.

Колишня дружина мого сина переїхала зі своїм коханцем в наше селище. За матеріалами

Продала квартиру в місті, яку у сина мого відiбрала, купила тут, у нас, новобудову. Переїхала, ходить важлива, животом своїм трясе.

Ще й з посмішкою вітатися нахабства вистачає:

– Здрастуйте, Зоя Федорівна. Добре виглядаєте сьогодні.

І відверто шкіриться. Тьху, аж плюнути хочеться.

Один плюс був – онук поряд, в гості ходив. А вона взяла і заборонила мені онука без неї бачити. А головне, що я такого зробила? Просто з онуком поговорила:

– Бабцю, а у мами в животику ще один твій онук сидить!

– Ні, Миколко, ти – мій єдиний внучок, а то кодло нам з тобою ніхто.

– Ні, бабусю. Ти ж моя бабуся, а він – мій братик, значить ти і його бабуся.

Онук передав, мабуть, нашу розмову своїй матусі. Та прискакала, очиськами виблискують, слиною бризкає:

– Як Вам не соромно, Зоя Федорівна, дитині такі речі говорити? Ви вже вибачте, але бачитися будете з Миколкою тільки в моїй присутності.

І стоїть, задоволена така вся. Тільки приводу і чекала мене з онуком розлучити. Нічого, вона мене ще згадаєте.

Магазинчик у мене є, невеликий правда. Треба заборонити продавщиці протермінування списувати,  і їй підсовувати. Нехай порадіє, а то жити дуже добре живеться – мій син знімає квартиру, а вона в будинку, з мужиком.

Ще й чоловіка знайшла, зовсім не рівня моєму Степану. Степан у мене має золоті руки, все в дім, порядний. Ой, подумаєш – бабу додому привів, з усіма буває. Їй би, по розумному вчинити – очі закрити, а вона відразу крик підняла:

– Забирайтеся з мого дому! Негайно. Я подам на розлучення!

А адже синочок їй ремонт хороший зробив, значить квартира і його теж була. А вона його виставила, до нитки обібравши.

Мені тут життя тільки псує. Уявляєте, помітила протерміноване щось, вистачило нахабства прийти, розборки влаштовувати. Гроші з мене вимагала, безсоромна. Все їй мало – спочатку сина пограбувала, тепер мене по світу пустити хоче.

– Ти доведи спершу, що у мене купила. Я тут магазин тримаю вже 15 років, ніколи такого не було! Підставити мене вирішила, гадюка? Репутацію зіпсувати хочеш? А ну, пішла геть, а то не подивлюсь, що ти з животом!

Ще й йдучи, ляпнула:

– Бог Вам суддя.

Нема наді мною суддів! Я сама собі і закон, і суддя.

На тижні син приїжджав, онука до себе забрав на кілька днів, і в тому числі привітатися НЕ зайшов. Все через цю, мовляв, це я в його розлученні винна.

Він сам, значить, десь підібрав цю дівку безруку, яка навіть нагодувати по-людськи його не могла, а в тому, що він розлучився – я винна? Я його ростила, душу всю в нього вклала. А він, як одружився, відразу почав:

– Мамо, не лізь в наше життя.

Так як тут не лізти? Шкарпетки не прасовані в шафі валяються, в холодильнику – пусто, підлоги брудні – ходити неможливо! Я приїду їм допомогти, від чистого сеpця, а вони мене женуть. А я до міста півтори години на автобусі тряслася, швабру з собою тягла. А вони:

– Дякую, не треба, ми самі.

Тьху, як згадаю, аж відразу погано стає. Розлучився і добре, дарма тільки вісім років життя на цю гадину витратив.

Ось так ось: ростиш, годуєш, в усьому собі відмовляєш, а він потім навіть не заходить щоб привітатися. Домоглася ж, гадина, свого – посварила мене з сином, онука позбавила, а сама ходить, світиться від щастя.

А щастя її на моїх сльозах побудовано. Ну нічого, все їй відгукнеться.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.