Після 14 років шлюбу ми з дружиною розлучилися, сталося це чотири роки тому. У нас було двоє спільних дітей. Син залишився зі мною (зараз йому 16 років), дочка – з колишньою дружиною, зараз їй 8 років.
Нашу квартиру я залишив доньці і дружині, а з сином ми переїхали до моїх батьків. Вони живуть у власному будинку в селищі, неподалік від обласного центру. Син пішов в місцеву школу, подружився з двома хлопцями-близнюками, почав з ними спілкуватися. Так я познайомився з Лідою, їхньою мамою.
Вона була розлучена, сама виховувала дітей, і я їй час від часу допомагав, якщо вона про щось просила. Ми почали зустрічатися з Лідою.
Діти після дев’ятого класу поступили в коледж, ми переїхали в місто, так як у нас в селищі крім шкіл немає навчальних закладів. Ліда продала свій будинок і купила квартиру в обласному центрі. Я почав їздити на заробітки, два місяці на роботі, один вдома. Дружина влаштувалася ріелтором, доглядала за трьома хлопцями.
Так минув рік. Додому з заробітків я повертався з радістю, знав, що мене там чекають. Єдине, що дуже сумував за донькою, душа була не на місці.
Я вирішив поговорити з Лідою, щоб забрати до нас дочку, але вона не погоджується. Її теж можна зрозуміти, мене немає вдома два місяці, мого сина виховує, живемо в її квартирі, в двокімнатній квартирі, вона працює до вечора. Втомлюється, ще вдома її чекає прибирання, готування, прання, заробляє вона непогано, плюс її колишній чоловік на двох дітей непогані аліменти надсилає.
Мама моя наполягає, щоб я забрав доньку до себе. Як бути? Знімати житло з сином і дочкою тут дорого, ми не потягнемо. Їхати назад в село до моїх батьків, синові доведеться покинути навчання. Що робити, я не знаю. Ліда мене в цьому питанні не підтримує. Але я батько, і мені прикро.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.