Роздільне сімейне життя…
– … А я ось стегенця взяла курячі, прямо кілька упаковок, на них акція хороша, ти бачила? – голосно говорила жінка років шістдесяти в магазині своїй подрузі. – Цибулю взяла, морквину, рис. Зроблю сьогодні плов з курячим м’ясом. У мене всі люблять, їдять із задоволенням, особливо зять. Тільки от не знаю, як я це все потягну зараз до будинку … Набрала знову на п’ять пакетів, а мені адже ще за котячим кормом треба зайти! За матеріалами
– Так, он там корм для тварин, дивись, якого тільки немає! Куди ти будеш ще заходити, йди візьми тут, я постою з твоїм візком …
– Ні, тут ми корм не беремо, дуже дорого. У мене біля будинку магазинчик є, там дешевше. Ось там і куплю. Тільки як ось зараз дотягну все це …
… Жінки стояли попереду мене в черзі на касу. У однієї з них на руці бовталася корзинака з сирком і парою бананів, а інша тримала перед собою великий візок продуктів.
Делікатесів у візку не було, продуктовий набір вельми нагадував спартанський «кошик споживача».
Саме так, напевно, на думку можновладців, і повинен харчуватися «простий народ»: велика бутля соняшникової олії, кілька кілограмів крупи, молоко з кефіром, хліб, сметана, десяток яєць, пакети з морквою і цибулею досить пристойної ваги, пачка цукру, бюджетний чай і чотири упаковки курячих стегон.
Набір явно не тішив око. Ні фруктів, ні цукерок, ні зелені. Майже всі продукти з візка продавалися «з акції».
– Ну подзвони домашнім, нехай допоможуть! – знизала плечима приятелька з кошиком на руці. – І правда, як ти це потягнеш все … Хоча б того ж зятя набери, який плов у тебе любить. Мабуть, не на роботі сьогодні, субота ж. Нехай прийде до магазину і візьме сумки! ..
– Так як він прийде, якщо він живе на іншому кінці міста. Не буду ж я чекати півтори години, поки він приїде …
– Стривай, ти ж говорила, дочка і внуки з тобою живуть? Чи я чогось плутаю?
– Дочка і внуки з нами, так! А зять у своїх батьків, що тут незрозумілого! – роздратовано пояснила жінка з візком. Приходить до нас на вихідні. Ось сьогодні приїде ближче до вечора, напевно, може, ночувати залишиться. Тому я і в магазин побігла з ранку, треба ж щось готувати, годувати сім’ю …
– Весело у вас … Слухай, і давно вони так живуть? Він у своїх батьків, вона з дітьми – у своїх?
– Та майже з самого початку так, вісім років уже … У його батьків велика трикімнатна квартира, спочатку після весілля дочка з зятем почали жити там, але й трьох місяців не протрималися. Свєтка моя не ужилась зі свекрухою, там дама з характером, знаєш. Не так сидиш, не так ходиш … Приїхали до нас. Тут онук старший уже народився, у нас стало тісно, в двокімнатній квартирі дві сім’ї, дитина кричить, атмосфера так собі …
– Ну, відправила б їх на знімне житло …
– Зять пропонував, але Свєтка моя ні в яку, побоялася, що без мене з дитиною не впорається. Онук у нас старший – важко навіть згадувати, кричав ночами безперервно, як ми живі-то всі залишилися. В результаті зять з’їхав до своєї матері. Йому там і на роботу ближче, і місця більше. Так і живемо. Думали вони грошей підзбирають і іпотеку візьмуть, коли Свєтка з декрету вийде, але тут – друга дитина. Народили дочку, ось, рік виповнився нещодавно. Внучка спокійна, не те, що онук! Просто золота дитина, небо і земля …
– Ну так зараз в чому справа? Відправляй дочку з дітьми до чоловіка, а то що це за родина? Старший уже великий, першокласник, молодша, кажеш, спокійна … Нехай знімають квартиру та живуть самі!
– Тань, ну як відправляти щось? По-перше, і школа тут у нас, під вікнами. Переводити в першому класі дитину в інше місце? Шукали цю школу, пробивалися до певної вчительки, а тепер піти невідомо куди? Дитина тільки тут звикла трохи …
Дама з візком уже підійшла до каси і спритно почала викладати свої продукти на стрічку.
– Квартиру тут вони не знімуть, район у нас дорогий, – продовжувала вона монолог. – По-друге, як Свєтка буде одна з двома? Старшого до пів на дев’яту відведеш, о дванадцятій вже треба забрати. А маленька спить в цей час. Невже будити? І вдома не залишиш … У будь-яку погоду, з коляскою, ну як? Старшого обідом треба годувати, уроки з ним робити. Молодша лізе, займатися не дає. Куди я їх відправлю? Ні, нехай поки живуть у нас …
– Слухай, але це ж не діло, так жити. Він там, вона тут … Це не сім’я …
– Ой, та чому не справа-то? Нормальна сім’я. Кажу ж, кожні вихідні зять у нас. У суботу приїжджає, ночує, спілкується з дітьми. У неділю йдуть кудись гуляти, в парк або на майданчик. На каток геть ходили в минулий раз … Увечері в неділю їде до себе. Дзвонить кожен день, спілкується і з дружиною, і з дітьми … А як люди живуть, коли чоловік на вахту їде на півроку? Повно таких сімей!
Дама вже розплатилася і почала перекладати покупки в дві ганчіркові авоськи і м’яті пакети, вийняті звідкись із кишень.
– Я взагалі не розумію, чому більшість так реагує – ну, мовляв, це не сім’я … Нам так зручно! Невже, щоб була сім’я, обов’язково треба вивертатися навиворіт, жити по чужих кутках, тягати однієї коляску на п’ятий поверх, мучити дітей? Я ось думаю, наші б без нас давно вже розлучилися, Свєтка б завила! А так все добре. Ми з нею готуємо по черзі, за дітьми стежимо, і батько допомагає. Ось внучка підросте, піде в сад, можливо, будуть думати щось про іпотеки, а поки так …
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
