Моя бабуся багато років тому переписала свій будинок на мене, але моїй мамі про це нічого не сказала. Все виявилося лише тоді, коли не стало бабусі і ми відкрили її заповіт.
Звичайно, мама з цим не змирилася, і багато років судилася зі мною. І при цьому ми продовжували жити всі під одним дахом.
На той час, коли я вступила в спадщину, я вже була одружена. Ми з чоловіком вклали багато грошей в наш будинок, розбудували його до невпізнання.
Мамі б жити і радіти, що ми господарюємо, але натомість вона постійно псувала життя і собі, і нам.
Вона була впевнена, що ми підговорили бабусю так зробити, хоча насправді нічого подібного не було. Просто у них завжди були між собою якісь непорозуміння, у моєї мами дуже важкий характер, і бабуся це знала. Напевно, вона хвилювалася, що коли її не стане, мама вступить у спадщину і вижене нас з чоловіком з дому.
Я багато разів намагалася поговорити з мамою, пояснити, що я тут ні до чого, і що це нічого не міняє, адже ми продовжуємо жити під одним дахом, та мама мене не чула. З кожним днем її злість щодо мене лише зростала. І що б ми не робили, не допомагало нічого.
Справа в тому, що у мене є ще рідний брат, мамин любимчик. Він давно одружений, живе у батьків своєї дружини. За нього моя мама найбільше хвилюється, що він залишився без нічого.
Проте це не так. Коли брат одружувався, мій тато віддав йому великий шматок землі, на якій було і місце під будівництво, і город.
Брат нічого будувати не став, все продав, а гроші протринькав, хоча міг вкласти у квартиру, наприклад.
Я вважаю, що брат свою частку сповна отримав, а моя мама переконана, що я повинна поділитися з братом цим будинком.
Дістається від мами і моєму чоловікові, хоча він справді робить дуже багато. Ми повністю перебудували дім, зробили другий поверх, провели в дім воду, зробили велику кухню і простору ванну кімнату, подвір’я чоловік теж впорядкував, так що мамі нема просто на що скаржитися, а вона постійно сіє одні негаразди.
Як жити в таких умовах, коли абсолютно немає спокою? Після роботи додому йти не хочеться. Навіть нікому не поскаржишся, бо хто ж повірить, що рідна мама може влаштовувати таке нестерпне життя.
Особисто я виходу не бачу. Мені 35 років, мамі 58. Як нам порозумітися?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.