— Ось і все, — Мотря поклала обручку на стіл прямо в тарілку з холодцем. — З Новим роком, Корнію Степановичу. Це наше останнє спільне застілля.
— Мотре, та де ти там забарилася? Гості на порозі за годину, а в тебе ще кінь не валявся! Чого працюєш так, як мокре горить?!
Мотря здригнулася, витерла натруджені руки об полотняний фартух і повільно розвернулася до чоловіка.
Корній сидів у вітальні, розвалившись у кріслі, наче шляхтич на відпочинку.
Сорочка була розхристана, а в руках він тримав пульт, наче скіпетр своєї маленької домашньої імперії.
— Корнію, я вже п’яту годину біля печі. Може, хоч рушники на стіл покладеш чи стільці розставиш? — тихо промовила жінка.
— Це жіноче діло — стіл готувати! — відмахнувся він, навіть не глянувши на неї. — Я весь рік на будівництві спину гну, щоб ти тут у теплі вареники ліпила, а тобі ще не подобається щось!
Мотря міцніше стиснула рушник у руках.
Вона дивилася на паруючі баняки в хаті, на накручені голубці, на холодець, над яким чаклувала з досвітку.
Все це було для нього. Для його «показухи» перед кумами.
Щоб усі сказали: «Ох і господар Корній, ох і жінка в нього золота».
— Корнію, у мене ноги віднімаються. Ти хоч раз за тридцять років нашого шлюбу допоміг мені перед святом? Хоч слово добре сказав?
— А навіщо я тебе з батьківської хати брав? Щоб ти лад у домі тримала. Чи ти думала, я тобі як панянці ручки цілуватиму щодня?
Саме в цей момент на кухню зайшла їхня донька Квітослава.
Вона почула останню фразу батька, і її обличчя було здивованим.
— Тату, як тобі не соромно? Мама з ніг падає, а ти навіть не пошкодуєш її!
— Не втручайся, коли дорослі говорять! — спокійно сказав Корній. — Мати твоя має дякувати, що я гроші в хату несу, а не по сусідах розтринькую.
— Гроші, — гірко прошепотіла Мотря. — Ти останній заробіток приніс два тижні тому. І то — половину куму Богуславу віддав, якийсь борг повертав, про який я й гадки не мала, поки я думала, як на зиму дрова докупити.
— Ти що, мені тепер докорятимеш?! — Корній підхопився з крісла і ступив до кухні. — Я голова родини! Куди хочу — туди й витрачаю! Моє слово — закон!
Мотря відвернулася до плити.
Всередині в неї було зовсім порожньо.
Тридцять років вона була мовчазною тінню. Терпіла, бо «так мама казала», бо «що люди скажуть», бо «куди ж я на старість піду».
— Мамо, не слухай його, — Квітослава обняла матір за згорблені плечі. — Давай я допоможу тобі дорізати салат.
— Ось! — торжествуюче вигукнув Корній. — Дочка хоч розуміє, що таке жіноча доля! А ти, Мотре, зовсім дивною стала на старість, як пава розпушилася!
— Тату, ти взагалі чуєш себе? Ти маму за людину не вважаєш! Вона для тебе — безкоштовний сервіс!
— А вона хто? — він розвів руками. — Я її годую, одягаю, дах над головою тримаю! Нехай відробляє!
Мотря повільно розв’язала фартуха.
Вона подивилася на чоловіка довгим, важким поглядом, у якому вперше за три десятиліття не було страху.
Було щось інше — крижана порожнеча, яка буває на місці згаслого багаття.
— Знаєш що, Корнію Степановичу, — її голос був тихим, але в ньому бриніла сталь. — Сьогодні буде особливий Новий рік. Такого в цій хаті ще не було.
— Чого ти там надумала? — він уже йшов до вітальні, не чекаючи відповіді. — Давай швидше, кум Богуслав з Меланією вже на під’їзді. Не осором мене перед людьми!
Мотря глянула на доньку.
Квітослава здивовано підняла брови — вона ніколи не бачила матір такою рішучою.
— Мамо, ти що задумала?
— Нічого, зіронько, — Мотря криво посміхнулася. — Просто я втомилася бути «ніким». Втомилася бути порожнечею, об яку витирають чоботи після дощу.
Вона знову одягла фартух, але тепер її рухи були різкими, впевненими.
В голові вибудовувався не просто план, а маніфест волі.
Через годину дім заповнився галасом.
Першим приїхав кум Богуслав зі своєю дружиною Меланією.
Вони зайшли з пакунками, сміхом та запахом морозу.
— Корнію, друже! — Богуслав поплескав господаря по плечу. — З наступаючим! Де твоя господиня, що такі наливки готує, аж душа співає?
Мотря вийшла з кухні.
На ній була стара хустка та сукня, яку вона купувала ще п’ять років тому на весілля племінниці.
Корній ніколи не вважав за потрібне дарувати їй щось нове — казав, що «вдома і так зійде».
Сам же він сяяв у новій сорочці з вишивкою, яку Мотря вишивала цілий місяць по ночах.
— Мотренько, голубонько! — Меланія цьомнула її в щоку. — Ох і пахне у вас! Знову весь день біля печі?
— Весь день, — кивнула Мотря. — А Корній — біля телевізора. Мозолі на пальцях натер, пульт перемикаючи.
— Ет, чоловіки вони такі! — відмахнулася Меланія, хоча в очах промайнуло співчуття. — Їм не втлумачиш, що хатня робота — це теж дуже важка та невдячна праця.
— Це не праця, — втрутився Корній, наливаючи першу чарку. — Це жіноча природа! Допомагати чоловікові — от і вся наука.
Богуслав зареготав, підтримуючи друга.
Меланія підібгала губи, але промовчала.
Мотря повернулася на кухню. Квітослава стояла біля вікна, спостерігаючи за гостями.
— Мамо, а ти пам’ятаєш, як минулого року тато при всіх сказав, що твоя печеня гірша, ніж у сусідки?
— Пам’ятаю, — відрізала Мотря.
— І ти просто пішла в комору і плакала там пів ночі. А він співав пісень із кумами.
— Квітко, не нагадуй краще.
— Ні, мамо, треба! — донька різко повернулася. — Коли ти перестанеш мовчати? Він же тебе за людину не має! Ти для нього — звичка!
Мотря подивилася на доньку і раптом посміхнулася. Усмішка була гірка, як полин.
— Квітославо, сьогодні все скінчиться. Обіцяю тобі.
У двері знову постукали. Прийшли сусіди, ще якісь далекі родичі.
Стіл ломився від наїдків.
Корній був у центрі уваги: сипав анекдотами, повчав молодь, як треба «виховувати дружину», і постійно гукав дружину.
— Мотре! Де хрін до м’яса?! Мотре! Наливки в долий! Мотре! Прибери порожню тарілку, не муляй очі!
Кожен його вигук був як звичка, яку він не помічав.
Мотря мовчки виконувала команди.
Але в неї всередині вже не боліло. Там панувала дивна, крижана порожнеча.
Вона дивилася на годинник. До Нового року лишалося сорок хвилин.
Сорок хвилин до її особистого повстання.
Стіл був багатий, гості хвалили страви, але Мотря ніби перебувала в іншому вимірі.
Корній, взявши келих, гримнув кулаком по столу, закликаючи до тиші.
— За господиню цього дому! — вигукнув він. — Яка хоч і бурчить часом, але знає, чиє слово в хаті головне!
Він не закінчив, бо чекав на звичне покірне кивання дружини.
Богуслав незграбно кашлянув.
Меланія подивилася на Мотрю з острахом.
— Корнію, ти чого це так грубо? — тихо запитала Меланія.
— Та я ж по доброму так! — він махнув рукою. — Мотря знає, що я її ціную. Правда, старенька?
Мотря повільно підняла очі.
Вона дивилася на чоловіка так, ніби бачила перед собою не того, коли когось так щиро кохала, а чужу людину, яка їй вже байдужа була.
— Звісно, Корнію, — її голос був напрочуд рівним. — Ти мене дуже «цінуєш». Вже тридцять років як цінуєш.
— Ось бачите! — він переможно глянув на гостей. — Дружина розуміє!
— Я багато чого розумію, — кивнула Мотря, встаючи з-за столу. — Наприклад, те, що ти минулого тижня виніс із хати останні гроші на нову вудку, поки я в старих чоботях у мокрому снігу до магазину дибала.
За столом запала тиша.
Богуслав поперхнувся квашеним огірком.
Корній миттєво почервонів.
— Ти що це говориш?! — прошипів він. — Перед людьми мене ганьбиш?!
— Ганьблю? — Мотря зробила крок вперед. — Я тебе ганьблю? А ти мене як тридцять років називаєш? Жодного доброго слова не сказав, хоча б перед людьми. Тобі нагадати, як ти при кумах казав на мене, що я вже не так, що колись, а стала тією, яка тільки й годна, що грядки сапати?
— Мотре! — тихіше вже сказав Корній, підводячись. — Не варто все це говорити!
— Ні.
Це коротке слово пролунало дуже впевнено, як ніколи.
Гості заціпеніли. Квітослава притихла.
Корній повільно обходив стіл, його обличчя стало багряним.
— Що ти сказала?
— Я сказала — ні, — Мотря не відступила ні на крок. — Досить. Тридцять років я мовчала тобі, все вибачала. Ти думав, я не маю душі? Думав, я — просто додаток до твоєї плити й пральної машини?
— Ти сьогодні щось не з тієї ноги встала?!
— Оце так ти розмовляєш із жінкою, яка тобі дітей народила і життя присвятила своє.
Корній завмер. Рука затремтіла в повітрі.
Він озирнувся — на нього дивилися всі.
Богуслав відвів очі в тарілку.
Меланія хитала головою з осудом і великим нерозумінням.
— Мотре, може, не треба при людях, — почав був Богуслав.
— Треба! — Мотря повернулася до нього. — Куме, а ви знаєте, що ваш «ліпший друг» казав про вашу Меланію? Що вона «нерозумна геть» і тільки гроші ваші рахує?
Меланія зблідла.
Богуслав повільно підняв голову і подивився на Корнія.
— Це правда, Корнію?
— Та я. Ну ми ж випили, це ж по-чоловічому, — виправдовувася той.
— Випивали — яка різниця? Ти нікого не цінуєш і мене ніколи не цінував.
— Ну все, вона зовсім сьогодні не схожа на себе! — Корній звернувся до гостей. — Бачите? Оце таку дружину маю я.
— А ти знаєш, як це тридцять років жити з людиною, яка тебе не бачить. Яка ніколи не цінувала тебе.
Квітослава підійшла і стала пліч-о-пліч з матір’ю.
— Мама каже правду, тату. Ти поводився з нею недобре завжди.
— Це наші справи з матір’ю!
— Ні, — Мотря похитала головою. — Це більше не наші справи. Це — кінець. Прямо тут і зараз.
— Що скінчилося? — Корній намагався повернути собі голос господаря. — Що ти кажеш?
— Скінчилося твоє панство, — Мотря поставила келих і зняла з пальця золоту обручку. — Вибачте, люди, що свято зіпсувала. Але мені треба було це сказати. Тридцять років — це надто довгий термін для мовчання.
— Мотре, не треба, — Меланія спробувала підійти.
— Сиди, Меласю. Послухай. Всі послухайте, — Мотря обвела поглядом застиглих гостей. — Ви думаєте, мій чоловік такий добрий? Думаєте, він душа компанії? А він вам розповідав, як минулого місяця, коли я лежала недужа, він пішов до кумів на шашлики, бо йому було «нудно в хаті з хворою дружиною»?
Корній зблід, його пиха кудись випарувалася.
— не варто вже говорити все це перед людьми!
— Або як він витратив гроші, які я відкладала Квітославі на навчання, на старий причеп, який тепер іржавіє за сараєм? Мовчав? Звісно. Він майстер приховувати свої вчинки під маскою доброго «господаря».
Богуслав сидів нерухомо. Його обличчя було наче з каменю витесане.
Меланія дивилася на Мотрю з неприхованим захопленням.
— Мамо, досить, ходімо, — Квітослава взяла її за руку. — Тобі не треба більше нічого доводити.
— Ні, доню, я мушу. Всі ці роки я мовчала, бо соромно було. Соромно зізнатися, що мій вибір був помилкою. Що я дозволила себе позбавити мрій і надій, що я можу жити краще і що я достойна кращого. Я думала, що терпіння — це чеснота. А виявилося — це просто це ніким не цінується зовсім.
— Ти сама б ніколи нічого не досягнула б без мене! — прохрипів Корній. — Пропадеш без мене під парканом!
— Можливо, — кивнула Мотря. — Але я буду вільною під тим парканом.
За вікном почали бити куранти.
Перший удар. Другий. Корній стояв посеред вітальні, безпорадно опустивши руки.
Гості мовчали. Тільки старий годинник на стіні відраховував останні секунди старого життя.
— Ось і все, — Мотря поклала обручку на стіл прямо в тарілку з холодцем. — З Новим роком, Корнію Степановичу. Це наше останнє спільне застілля.
Дванадцятий удар.
Гості завмерли. Мотря стояла рівно, розправивши плечі, і вперше за багато років Квітослава побачила в її очах не сльози, а світло.
— Ти пошкодуєш! — сказав Корній у пустечу. — Ти ще сама прийдеш до мене, ще будеш проситися повернутися назад!
— Може бути, — відповіла Мотря. — Але сьогодні я вперше за тридцять років відчуваю себе людиною.
Вона повернулася до гостей.
— Пробачте за такий Новий рік. Але правда іноді гірка. Зате вона лікує.
Меланія підвела і обійняла її.
— Ти сильна, Мотре. Давно треба було це зробити.
Богуслав підвівся і подивився на Корнія з неприхованою байдужістю.
— Знаєш, Корнію, я завжди думав, що ти просто суворий господар. А виявилося — ти просто слабка людина.
Він взяв Меланію за руку.
— Ходімо, люба. Тут більше немає свята.
Гості почали збиратися.
Через десять хвилин хата спорожніла.
Лишилися троє: Корній, Мотря і Квітослава.
Корній сів на стілець, дивлячись на залишки бенкету. Його обличчя стало сірим, старечим.
— Ти задоволена? — глухо запитав він.
— Ні, — Мотря почала спокійно збирати тарілки. — Мені сумно, Корнію. Дуже сумно, що ми втратили тридцять років на ілюзію. Що ти так і не захотів побачити в мені живу добру людину.
— Я ж не навмисне, — його голос здригнувся. — Всі так живуть, батько мій так жив.
— І що з того? Твій батько був нещасним, і ти став таким же. Але я більше не хочу бути частиною цього ланцюга.
— Мамо, збирайся, — Квітослава принесла сумку. — Поїдемо до мене в місто. У мене вистачить місця.
— Стійте! — Корній підхопився. — Ви що, серйозно? Зараз? Уночі?
— А що мені тут робити в цій хаті? — Мотря подивилася на нього спокійно. — Чекати, поки ти знову почнеш розповідати, що тут все твоє?
— Я більше не буду! — він ступив до неї. — Мотре, я все зрозумів! Дай мені шанс!
— Тридцять років, Корнію. Кожен день був шансом. Ти їх усі не використав.
Мотря вийшла в спальню, взяла заздалегідь зібрану валізу.
Вона одягла своє старе пальто.
Корній дивився на неї, і в його очах вперше з’явився справжній страх.
— Мотре не йди. Я пропаду без тебе.
Вона зупинилася біля дверей.
— Ти не пропадеш, Корнію. Ти просто нарешті навчишся сам варити собі каву. І, можливо, колись зрозумієш, що жінка — це не власність. Це душа, яку треба берегти.
Вона відчинила двері.
Квітослава взяла матір під руку. За вікном усе ще лунали пісні, які співали сільська молодь.
— Бувай, Корнію, — Мотря переступила поріг. — Бажаю тобі знайти мир із самим собою. А я йду шукати своє щастя.
Двері зачинилися.
Корній залишився один у великій хаті, заставленій їжею.
Він подивився на обручку в тарілці, потім на порожній коридор.
І вперше в житті він відчув, що таке справжній холод.
Не той, що від морозу на вулиці, а той, що оселяється в душі, коли з неї йде любов, яку ти так і не навчився цінувати.
Було пізно.
Старий рік пішов, забравши з собою його владу.
А новий рік починався з тиші, в якій було чутно лише його власне, поодиноке дихання.
Корній взяв телефон і ста телефонувати своїй дружині, але вона не відповідала.
Він дзвонив, дзвонив, дзвонив – тиша. Заплакав.
Мотря пішла, вона не думала повертатися в хату чоловіка.
Але чи не поспішила вона?
Можливо, варто таки повернутися, якщо чоловік все зрозумів, і вони ще можуть бути щасливі разом, адже багато років якось жили?
Чи такі чоловіки ніколи не зміняться і щастя з ними жінці не знайти?
Фото ілюстративне.
