Я сама дуже здивована, але тепер, як виявилося, то мій рідний батько людина досить непогана, як я думала весь цей час, – стала мені якось розповідати подруга Людмила. – Принаймні, зовсім не така вже й погана, як мені доводили. Не розумію, чому я не маю з ним спілкуватися? Ми рідні люди, найближчі люди, можна так сказати. Зрештою, ображатися на те, що було аж 30 років тому – нерозумно тепер буде зовсім з моєї сторони. Я ж вже сама давно доросла людина і розумію, що життя непередбачуване і важко може бути всім.
Людмилу з її рідною сестричкою, свого часу, мати ростила одна лише. Тато пішов з сім’ї, коли Люді була ще малою, їй тоді було майже 5 років, а сестрі ще не було й одного року.
Пішов батько тоді з сім’ї дуже негарно, вивіз з дому майже всі речі, і навіть не залишив адреси, де шукати його.
Як жити вони весь цей час без батька та й взагалі будь-якої допомоги – це вже інша історія. Мати все життя працювала та старалася одна для двох дітей, працювала вона постійно на двох роботах, щоб одягнути і прогодувати свою маленьку сім’ю, важко було їй дуже.
Жили вони з копійки на копійку. Обідали в садку і в школі, з одягу мама з доньками носили те, що люди їм віддадуть, доношували один за одним. Від аліментів татусь тікав, можна сказати, як міг. Декілька разів він навіть вголос відмовлявся від дочок, говорив, що не його.
І, хоча мати по можливості намагалася відгородити дітей від усього цього, вони все одно багато чого бачили та розуміли, з дитячим інтересом підслуховуючи розмови дорослих, які були їм дуже цікавими тоді.
Особливо старша, Людмила. З дитинства вона не раз на власні вуха чула, що рідному татові не потрібна вона, у нього інша сім’я, інша дитина. І, звичайно, мріяла – ось скоро вона виросте, вивчиться, прийде до рідного батька вся така доросла, гарна, багата – і той, безумовно, зрозуміє, що втратив, і засипле словами каяття, дуже шкодуватиме про те, що так вчинив.
Мати Людмили у свій час викреслила цю людину зі свого життя раз і назавжди. Погано про нього дітям не говорила зовсім нічого, проте всі розмови і запитання дівчаток на цю тему закінчувала відразу, навіть не починавши.
Все життя прожила одна, ростила дітей, обом дала хорошу освіту. Дівчата вийшли заміж, народили своїх дітей. Молодша з сім’єю живе в Канаді, Людмила з двома дітьми і чоловіком – в столиці проживають, поруч зі своєю матір’ю.
І ось захотіла Людмила саме зараз знайти рідного тата. Все життя жила і не думала про нього, а тут прийшла така думка.
Просто вона дуже хотіла подивитися в очі, показати, що і без нього виросли вони з сестрою прекрасними людьми. Як в тих дитячих мріях – щоб зрозумів, що втратив і шкодував про це.
Захотіла – і знайшла, добре, що зараз знайти людину в наш час зовсім не проблема.
На її подив, батько зовсім не справляв поганого враження.
Цікавий чоловік майже 70-ти років, приємний в спілкуванні, розумний, начитаний, вільно користується інтернетом, має свій погляд на речі.
Зустрілися вони один раз, другий, третій – і чим далі, тим більше це спілкування затягує. Людмила сама навіть не очікувала такого. З батьком вона. як виявилося, має багато спільного. З ним легко і приємно, вони розуміють один одного з пів слова.
З мамою у них зовсім не так. У неї дуже складний характер, а з віком все тільки погіршується. Від неї Людмила чує лише одну критику і ретельно зважує кожне сказане їй слово, і після години спілкування з мамою вона – як лимон без соку. З батьком вона просто відпочиває душею.
Згодом рідний батько познайомив доньку зі своєю сім’єю – сином дружини від першого шлюбу, якого виростив як свого рідного, і вже своєю дочкою, сестрою Людмили. І Людмила, навіть несподівано для себе, раптом відчула себе в центрі великої дружної родини.
Щиро кажучи, їй все життя не вистачало такого спілкування. Буквально за кілька місяців стали дружити вони сім’ями так, що вже й не уявляють, як жили до цього.
І все б нічого, тільки сама Людмила почувається таки трішки зрадницею по відношенню до сестри і матері. Ті і чути про батька не хочуть ні слова.
– Чому ти так себе зараз поводиш, чому робиш такий вибір, забувши про матір? – обурюється по телефону сестра. – Навіщо він тобі потрібен? Швидко ти забула, як вівсянку ми размочували, як з сапожок в босоніжки перелазили, і як пів класу сміялися над твоїм дірявим портфелем, з якого ручки сипалися. Тоді тобі це дрібницею такою не здавалася! Запитай у свого рідного батька, де він був у той рік, а? І чому він не міг дочкам хоч одні на двох гумові чоботи купити? Син його, якого він “як свого” виростив, цікаво, теж на вівсянці сидів і в дірявих чоботях по калюжах в школу ходив? Ти запитай, запитай! Навіщо ти взагалі стали сама його шукати, я не розумію. Він тебе не шукав, копійки не дав, з днем народження не привітав жодного разу. Ти – нерозумна жінка, ось і все. Слухай, а може, ти отримати щось хочеш з нього? Спадщина? Ні? Ну тоді точно нерозумна.
Правду кажучи, ні про яку спадщину Зоя і не думає, і не знає навіть, чи є у батька щось за душею. Здається, живе він в квартирі дружини, так це все і не важливо. Справа зовсім не в цьому навіть.
Матері Людмила і взагалі не говорить про те, що знайшла батька і спілкується. І боїться, що діти проговоряться, куди і до кого їздили в неділю.
Що з мамою буде, як вона дізнається про все, сумно навіть собі уявити.
Та й самій собі Людмила пояснити не може пояснити, чому у неї такі почуття до свого батька рідного – після всього, що було в їх житті. Ще пів року тому вона сама б в таке не повірила. А зараз сама не може пояснити за що вона його любить, адже дійсно він ніколи не цікавився нею. А тепер вона його знає, любить, він їй рідна людина і без нього її життя буде зовсім не таке.
– Ну ти ж розумієш, я не міг вам, щиро кажучи, особливо допомагати! – сказав якось батько. – У мене теж було двоє дітей. І на зарплату звичайного робітника на заводі не пошикуєш. я ледь з однією сім’єю справлявся.
І навіть після цих слів Людмила чомусь не може ображатися на батька. Він же їй рідний. Але сказати мамі не наважується нічого. Як правильно вчинити їй в цій ситуації?
Фото ілюстративне.
