Місяць тому я повернулася з Італії, і просто не знаю, за що братися. Не так я собі уявляла своє життя, ой не так.
Мені 65 років, а виглядаю я на всі 80. Працювала важко майже 20 років за кордоном, доглядала італійців, всякі були – і лежачі, і ходячі, а тепер повернулася додому, щоб доглядати свого чоловіка, який теж зляг.
От що за доля така? Я ж з ним щастя так і не зазнала, бо все життя пив, гроші не заробляв, а у нас дві доньки росло, от я і була змушена їхати на заробітки, щоб дітям допомогти.
Я відразу до справи взялася – спочатку квартиру одній доньці купила, потім іншій. За 10 років обох доньок житлом забезпечила.
А потім внуки пішли, і я вже для них почала старатися. Все, що зароблю, все додому відправляю, аби діти мали, а мені багато не треба.
Та діти цього не оцінили, бо як тільки мій чоловік захворів, вони відразу мені зателефонували і сказали, щоб я все кидала і поверталася додому.
Я пояснювала, що хочу бути тут ще хоч 5 років, щоб собі на старість щось заробити, але вони наполягли, що батька самого лишати не можна, і треба їхати негайно.
Приїхала я додому, і бачу, що роботи не початий край, доньки за весь цей час до нічого не бралися, та й зараз не дуже беруться, то ж все на мені – і лежачий чоловік, і хатня робота.
Не знаю, як воно далі буде, але поки що мені від цього всього дуже сумно.
А в неділю моя рідна сестра мене покликала в гості до себе, вона свій 60-річний ювілей справляла.
Виглядає моя сестра значно молодша за свої роки, бо не працювала вона в своєму житті так важко, як я. Ми коли з нею поряд стоїмо, то люди думають, що я її мама, а я всього на 5 років старша за неї.
Просто у сестри моєї був добрий чоловік, вони і досі собі живуть душа в душу. Він її так все життя забезпечував, що їй не тільки на заробітки не треба було їхати, вона і на роботу не ходила ніколи.
Не дарма кажуть: “Коло доброго мужа жінка як ружа”.
Я коло свого чоловіка як не мала щастя, так і далі не маю. Та ще й мушу його на старості років обходити.
Мені прикро, що при всьому цьому, доньки мої тата люблять, і за нього сильно переживають.
А до мене їм байдуже. За місяць навіть не спитали, може мені чого треба.
Мені цікаво, це я одна така безталанна? Чи моя історія не настільки оригінальна, як я собі думаю?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
