fbpx

Місяць тому в наше село Павло повернувся. Його дружини не стало, а її діти його вигнали. Прожив він в приймах 15 років, а тепер його виставили, і він нічого кращого не придумав, як додому повернутися. Приймай, каже, бо не маю більше куди йти

Ми з чоловіком прожили 15 років, а потім він пішов від мене. Павло їздив в іншу область на заробітки, і там знайшов собі іншу жінку.

Тому одного дня він повідомив, що йде від мене, бо та жінка від нього дитину чекає.

Я нічого не підозрювала, їздить собі чоловік – та й їздить, головне – що гроші додому привозить. А тут така новина!

Втішало лише одне – чоловік сказав, що нічого з собою не бере, а все залишає мені і нашим дітям.

Дітей у нас двоє: син і донечка. Коли чоловік пішов від мене, вони ще школярами були.

Аліменти Павло не платив, і дітям не допомагав, бо вважав, що він уже достатньо нам залишив.

Я дітей сама піднімала, одружила обох. Жили ми собі спокійно, у мене вже внуків аж четверо є: двоє донька подарувала, і двох син.

Заміж я більше не виходила, так собі сама і жила, хоча в селі не так просто без чоловіка.

Та мій син, після того, як батько пішов, дуже рано подорослішав, і він мені у всьому по господарству допомагав. Так і залишився жити біля мене, і невісточку мені гарну привів.

У доньки теж все добре, вона заміж за місцевого хлопця вийшла, мають свій будинок, живуть в достатку.

А місяць тому в наше село Павло повернувся. Його дружини не стало, а її діти його вигнали (спільних дітей у них немає, вона в свій час сказала, що дитину чекає, щоб Павло пішов з сім’ї, та це була неправда).

Коли Павло все зрозумів, то було вже пізно. Так і прожив він в приймах 15 років, а тепер його виставили, і він нічого кращого не придумав, як додому повернутися.

Приймай, каже, бо не маю більше куди йти!

А я на нього дивлюся, і не знаю, що робити. Поки-що поселила його в літню кухню.

Діти мене просять, щоб я Павла прийняла назад. Я їх розумію, то ж їхній батько. Але вони і мене мають зрозуміти, скільки я пережила всього, коли він вирішив піти з сім’ї.

З іншої сторони – я і сама розумію, що вже нічого не зміниш, і в старості все ж двом легше ніж одному, та поки-що я не можу прийняти якесь адекватне рішення.

Так і живемо – я у великій хаті, а Павло – в маленькій.

Дивлюся я нього, і так мені прикро стає, що словами не передати. Він своїми руками зіпсував і своє життя, і моє.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page