Діаспора
Місцеві поважають українців, стають на їхню сторону у конфлікті з Росією – українка про переїзд у Хорватію

Хорватська столиця, Загреб, вражає розслабленістю, кількістю молоді в парках і пенсіонерів в ресторанчиках. А свого часу ця країна пережила свій Донбас і доклала чималих зусиль, аби вирватися з лап “соціалістичного раю”

Невеличка Хорватія – балканська країна, відома в Україні передусім як популярний і доступний туристичний напрямок. Хтось згадає про її минуле у складі соціалістичної Югославії, про війну з Сербією, проте на цьому знання пересічного українця переважно закінчуються. І дарма. Адже ця країна, як і інші європейські складові колишнього Соцблоку, наочно показує, якою може бути Україна у найближчому майбутньому, з якими труднощами зітнеться і як їх може подолати.

Про схожість і відмінність двох країн Depo.ua поговорили з Оксаною Чулят – уродженкою Нової Каховки, яка переїхала до хорватської столиці, Загреба, в 1990-му.

– Оксано, чому ви переїхали до Хорватії і чи вагалися щодо такої радикальної зміни місця проживання?

Я переїхала, коли мені було 24, тобто вже дорослою людиною. Причина банальна: в мене чоловік – хорват. Щодо вагань – важко сказати. Коли згадую той період, враження таке, наче розповідаєш про іншу людину. Час робить своє. Мене напередодні питали, чи був сум за Україною – я знаю, що він був, але зовсім не пам’ятаю. Так і з тими ваганнями.

– Легко вдалося адаптуватися на новому місці?

В мене процес адаптації був “перекритий” тим, що я дуже швидко народила дитину, протягом вагітності багато їздила до України – вирішувала питання з документами, а коли вже була дитина, то адаптація більше була до статусу молодої мами, ніж до того, що я змінила місце проживання.

– Мову швидко вивчили?

Тут можна досить швидко почати спілкуватися, бо хорватська – слов’янська мова. Люди тут привітні і намагаються допомогти – розуміють, що ви іноземець, і допомагають, повільно розмовляючи, руками щось показуючи. Щоб почати розуміти і спілкуватися достатньо, можливо, півроку.

Але мова будь-яка – скільки живеш, стільки її вчиш, а чужу – тим більше. За кілька років я зрозуміла, що мова в мене дуже побутова. Був такий момент, коли почула людину, що розповідала щось по телевізору, і зрозуміла, що вона говорить зовсім не побутовою, а класною такою літературною мовою. Тоді мене навіть жах охопив: чи буду я взагалі колись так розмовляти? Бо я – людина, яка любить говорити, а якщо не можеш говорити, як хочеться, то це проблема.

– Ким себе відчуваєте: хорваткою чи, все ж таки, українкою?

Важко сказати. Це як з дитиною: народиш першу – любиш її, народиш другу – вже більше уваги їй, але ж і першу не забуваєш. Загалом, я багато спілкуюся з хорватами, працюю у хорватському закладі, тож вже не відчуваю відмінності з ними. Але, можливо, це така риса характеру: я і до наших людей так само ставлюся. Тож, мабуть, 50х50.

– Ви багато контактуєте з українцями з діаспори? Чи змінилося щось в стосунках всередині української діаспори і в спілкуванні з діаспорою російською останніми роками?

Я зі Східної України, – з Херсонської області, і коли ми переїхали, ми всі були люди з Радянського Союзу. І спілкувалися з росіянами досить близько – 25 років тому на різниці в місці походження ніхто не акцентував увагу. Зараз все змінилося.

Взагалі, у мене враження, що люди із Західної України завжди не дуже хотіли спілкуватися ані з росіянами, ані з українцями зі Сходу. Вони якось самі по собі – зберуться по дві-три людини, великих тусовок, як люблять росіяни робити, не влаштовують. Ми ж всі знаємо, що Путін і компанія мають специфічний такий проект з консолідації російських “соотєчєствєнніков” – вони всіх до себе кличуть і беруть під крило. А в українців такої програми нема, і ніхто не опікується тим, що є якась діаспора, яку, можливо, потрібно підтримувати трошки, і заради консолідації також. Проте ситуація в країні, наскільки б вона не була сумною, на діаспору мала позитивний вплив, принаймні в Хорватії. Тому що всі люди з політичними поглядами або просто люди, які люблять Україну – вони сьогодні разом.

– А хорвати у своїй масі на чиєму боці?

Слід розуміти, що Хорватія, по-перше, є країною Євросоюзу, тож існує офіційна думка політичної еліти, і вона на боці України. Щодо неофіційної, то, здається, більшість хорватів, все ж таки, на українському боці. Хоча існують і люди, які люблять Росію. Можливо, є якесь лобі або оплачені ЗМІ, які інколи випускають проросійські інтерв’ю, передачі – буває і таке.

– Часто таке буває?

Мені здається, що це пов’язано з роботою російського посольства. Як на мене, російський посол старанно працює і намагається здійснити вплив і на ЗМІ, дуже часто дає інтерв’ю. Людину беруть, публікують, а там вже в цих інтерв’ю всяке різне пишуть. Наші спростовують, тобто йде така собі боротьба.

Минулого року була в нас виставка “Донбас. Війна і мир”, я листала книгу відгуків, і можу сказати, що десь 10-15 відгуків були позитивні – “Ми – брати”, “Ви все правильно робите” або “Ми вам бажаємо перемогти”. І лише один на ці 10-15 – негативний, проросійський.

– Ви згадали, що російський посол добре працює. Робота українського посольства відчувається?

Так, наш посол, який нещодавно повернувся в Україну через завершення мандату, дуже класно працював і стосовно підняття рейтингу України, і у висвітлюванні ситуації в країні, і стосовно роботи з діаспорою. Я б хотіла, щоб про це знали.

– Як реагували у Хорватії на анексію Криму і події на Донбасі?

Можливо, мені важко сказати, тому що люди мене знають і ніхто не скаже, що росіяни молодці. З іншого боку, хорвати порівнюють Україну з собою, і більшість бачить схожість зі своєю Вітчизняною війною (війна Хорватії за незалежність 1991 – 1995 років, – Ред.) – вони її так і називають – коли тут були території, на якій проживали серби, і Сербія вважала, що це її території. Це порівнюють з Донбасом і стають на бік України більше, ніж на бік росіян.

ВІЙНА, ЯКА НЕ МИНАЄ

– Та війна з Сербією досі залишилася, чи вже забулася – все ж таки, понад 20 років минуло?

По-перше, у Хорватії відсотково набагато більше родин, яких війна торкнулася безпосередньо, ніж в Україні. Тут набагато більше сімей, де хтось воював, і це залишає певний слід. По-друге, дуже легко бути патріотом, коли немає війни. Коли немає причини сваритися, то воно начебто нічого. Сьогодні навіть є такий тренд: хорватська молодь залюбки подорожує до Белграда на день-два-три, бо в них там хороша тусовка і дешево. І ніхто не згадує ту війну. Але якщо трошки копнути в політику, то кожен буде стояти на своєму.

– Сербів пробачили?

Важко сказати, чи пробачили загалом, адже це має бути людина, яка брала участь в тих подіях. Люди, яким сьогодні по 20-30 років, участі в тій війні не брали. Вони про неї знають і зрозуміло, що стануть на хорватський бік, але не мають, що пробачати.

– А старші?

А старші інакші.

– Вони не забули?

Не забули. Війна не забувається. Тим більше, що пост-травматичний стресовий розлад – він же так просто не минає. З цим потрібно вчитися жити. Більше того, можливо, що і ще одне покоління після людини, яка отримала такий розлад, страждатиме від нього. Бо є і вторинний ПТСР – він передається людям, які мешкають разом з травмованим, а значить, передається і дітям.

КУДИ УХОДИТЬ ХОРВАТСЬКА ПАТРІАРХАЛЬНІСТЬ

– Повернемося до мирного буття. Наскільки українці і хорвати різні і наскільки однакові?

На це питання важко відповісти, тому що міняються всі – і українці, і хорвати. Зараз вже зовсім інші люди, інша молодь, ніж коли я приїхала. Крім того, процеси глобалізації теж ніхто не вигадав, воно все дуже схоже між собою. Коли дивишся на молоду людину в Києві і тут, то дуже схожі.

– Добре, тоді як змінилися саме хорвати?

Це теж дуже широке питання. Я працюю з молоддю, дивлюся на них – вони зовсім інші і дуже швидко міняються. Ота різниця між генераціями, як колись казали “батьки і діти” – вона раніше була раз на 20 років, приблизно як людина народжує своїх нащадків, а сьогодні, як кажуть фахівці, які цим займаються, ментальність молодих людей змінюється кожні 5 років.

– Які характерні риси хорватів ви б виділили?

Я трохи торкнуся шлюбних питань. Коли я була молодшою, в мене складалося враження, що хорвати більше цінують сім’ю. Не можу сказати, що всередині родини вони якось краще ставляться один до одного, але принаймні декларативно більше її цінують і більше вкладають в сімейні відносини. В той час як у нас – можливо, це з Радянського союзу залишилося – дуже просто ставилися до того, щоб увійти у шлюб, розірвати шлюб. В них тоді було менше розлучень, бо якщо входиш в шлюб, то це до кінця життя. Можливо, церква мала свій вплив – у нас же її не було.

– Хорватська родина більш патріархальна?

А це теж дуже змінилося. Я ще застала ті покоління, де був дуже-дуже традиційний уклад: жінка займається домогосподарством, чоловік працює і заробляє. Між тим, у хорватських дівчат вже тоді не було престижним сказати, мовляв, “Я сиджу дома, я домогосподарка”. Вже тоді всі намагалися вчитися, здобувати якусь спеціальність. Сьогодні дуже змінився розподіл обов’язків, домашньої роботи в молодих подружжях. Патріархальність відходить принаймні в міських умовах.

– На вулицях Загреба дуже багато молоді. Якою є демографічна ситуація в Хорватії?

Молоді і правда багато. Мені здається, що ситуація непогана. Не знаю статистики, але подружжя з двома-трьома дітьми – не рідкість. Був такий тренд, що родина з трьома дітьми – це модно. Подружжя з однією дитиною в меншості.

– Хорватія – комфортна країна в психологічному плані, у спілкуванні?

На мою думку, це залежить від людини, а не нації. Але можу сказати, що мені особисто вони комфортні до спілкування. Не знаю, чому так стається, але помічала: якщо хорвати зустрічаються десь на курорті, вони обов’язково розмовлятимуть один з одним. Можливо, наші теж, але я зустрічала ситуації, коли російськомовні люди – не знаю, звідки вони були – сиділи протягом тижня за одним столом, мали синів схожого віку, і не спілкувалися. Навіть “доброго дня” не казали. Мені здається, наші люди на перший крок наважуються важче, ніж хорвати – хорвати дуже відкриті. Я чула, що вони не дуже пускають до себе іноземців – в родину або у близькі, дружні стосунки. Хоча мені важко казати, у мене такого досвіду немає.

– А самі вони згуртовані, чи навпаки?

На мою думку, політично після того воєнного досвіду вони більше консолідовані, незважаючи на те, що всередині у них є різні течії. Вони люблять свою країну, пишаються нею, навіть в гімні своєму співають: “Моя прекрасна вітчизна”. “Я пишаюся своїм походженням” – це можна на майках прочитати. З іншого боку, їм також не вистачає рішучості у політичній боротьбі – вони теж будуть незадоволеними на кухнях сидіти, гундіти, але мало хто вийде на вулиці.

Читайте також: ПОЛОГИ В ПОЛЬЩІ: ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ

Related Post

facebook