Мій єдиний син поїхав за кордон ще 15 років тому.
Живе він зараз в Німеччині, і за цей час він непогано там облаштувався.
Сина свого я ростила сама, бувало, що багато в чому я собі відмовляла, аби лише йому дати все можливе.
Та подяки за це я від нього не чекала, і допомоги ніколи не просила. Я раділа, що в нього все так добре склалося.
Весь цей час я працювала, тому сама на себе заробляла.
Син максимум міг вислати мені якусь символічну суму з нагоди мого дня народження чи іменин, і все, на цьому його допомога закінчувалася.
Але восени минулого року я поїхала до сина в гості, а потім вирішила, що на певний час хочу там залишитися.
Мені 57 років, я втратила роботу, а нову в моєму віці знайти дуже непросто.
Коли я повідомила сину, що хочу у нього залишитися, його наче підмінили.
Він відразу сказав, що у нього я жити не можу, і зняв для мене окрему кімнату.
Житло значно гірше, ніж його квартира, але він відразу мене попередив, що тут так прийнято.
Мені цього не зрозуміти! Син неодружений, живе один, у нього гарна двокімнатна квартира. Чому я не можу залишитися у нього?
Удвох нам було б значно зручніше, я б і прибирала, і готувала б. А натомість я маю жити в якомусь старому будинку в одній, погано облаштованій кімнаті.
Роботу він мені допоміг знайти – там є завод по виробництву мікросхем. Але робочий день починається о сьомій ранку, і мені дуже важко, не маючи особистого транспорту, так зранку встигати.
У сина є машина, він би міг мене возити.
Але натомість він купив мені велосипед, і тепер я щоранку долаю на ньому 15 кілометрів, хоча до того ніколи на велосипеді не їздила.
Мені дуже прикро, зважаючи на те, що виростила його я одна.
Син був у дитинстві дуже хворобливий і по пів року лежав у лікарні, а я приходила після роботи і займалася, щоб син в школі не відстав.
Я не чекаю нагороди, я зробила все, що могла. Раніше цінував, зараз, виходить, забув.
Він тепер не тільки забув, хто його виростив, але ще вважає мене винною, що я приділяла йому мало часу, постійно працюючи.
Начебто йому все з пам’яті стерто. Каже, що я ніколи не цікавилася його життям.
Я іноді думаю, як він не пам’ятає, як я питала, як у нього справи, коли захворів, чи не потрібно чого, поради давала, допомагала матеріально. Все забуто і перевернуто.
Якось я не витримала і сказала, що не заслуговую такого ставлення, і чому діти не цінують своїх батьків за життя, я у нього одна, і коли-небудь йому буде соромно за свої слова.
Він мені на це відповів, що я намагаюся нав’язати йому почуття провини, маніпулюю ним.
Я образилася і вирішила більше з ним не спілкуватися. Написала, якщо він не оцінив мою присутність, нехай оцінить відсутність.
А він мені навіть не телефонує, не почувається винним чи чимось мені зобов’язаним.
Я вже нічого не розумію, може, я і справді щось роблю не так?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
