fbpx
Життєві історії
Мій колишній чоловік Іван запросив мене на своє 50-річчя, сказав, щоб я приїжджала, Ярослави там не буде. Я зателефонувала дітям, питаю, що роботи. Тут мій старший син і відкрив мені всю правду, але сказав, що вирішувати мені, що робити далі

Про свого колишнього чоловіка Івана я не чула вже кілька років. І ось вчора він мені зателефонував аж в Італію. Він просив в мене пробачення, а також запросив мене на свій день народження. 7 липня, на Івана, йому виповниться 50 років.

Я не знала, що сказати, розмова у нас геть не клеїлася. Я ще запитала Івана, чи з ним усе добре. Він відповів, що так. Поставивши слухавку, відразу прийняти рішення, що робити, я не могла. Зараз я працюю в Італії, то ж їхати в цей час додому, до чоловіка, який мене зрадив, здавалося нелогічним. Я вирішила, що зранку зателефоную нашому спільному синові і все з’ясую.

Рішення все кинути і поїхати в Італію далося мені дуже нелегко. Наштовхнула мене на цей крок свекруха. Іншого виходу в ситуації, що склалася, вона не бачила. Довго думаючи, я зрозуміла, що свекруха має рацію і погодилася. На чужині я вже довгих 16 років.

Ми з Іваном почали зустрічатися дуже молодими. Я приїжджала в село до бабусі, а Іван там був, що називається, першим парубком. Перші почуття так сильно заполонили мене, що коли Іван запропонував мені вийти за нього заміж, я відразу погодилася. Мені на той час було 19 років, я закінчила медичне училище і мої батьки планували відправити мене вчитися в медичний університет, але я не послухала.

Весілля ми зіграли в селі, на подвір’ї у Івана поставили столи, запросили багато гостей, музики вигравали веселих пісень. І лише моїй мамі чомусь було не весело. Не подобався їй Іван, але вона відкрито про це не говорила. Після одруження я залишилася жити в Івана. Тут, у селі, у його батьків був гарний просторий будинок, де вистачало місця всім.

Ми з мамою жили в місті, але в однокімнатній квартирі. Тата мого не стало, коли я була ще зовсім маленькою. Мама виховувала мене одна, працювала медсестрою, тому грошей у нас ніколи не було. Мама колись мріяла стати лікарем, але спочатку народилася я, потім не стало чоловіка, то ж її мрії здійснитися не судилося. Вона думала, що хоч мені вдасться бути лікарем, але я теж підвела її сподівання, вискочивши заміж за Івана.

В селі я відразу влаштувалася на роботу в медпункт. Через рік у нас народився син. Треба сказати, що свекруха мені дісталася просто чудова. Вона дуже шанувала і берегла мене. На початку навіть на город не пускала, мовляв, що я, дівчина з міста, знаю про господарство. І з дитиною дуже допомагала, і навіть дозволила зробити окремий вхід в будинок, і окрему кухню, щоб нам комфортніше жилося.

Але як би не старалася свекруха, наше з Іваном сімейне життя від того не ставало кращим. Відразу після весілля чоловік сильно змінився. Про те, що чоловік мені зраджує, знали всі, крім мене. Я в селі подруг я не мала, хоча в силу того, що працювала в медпункті, з людьми у мене були добрі стосунки.

Про те, що у мого чоловіка стосунки з місцевою красунею Ярославою, я дізналася від тітки Марії. Вони прийшла до мене в медпункт по справі, і почала мене шкодувати, мовляв, ти така хороша, а чоловік твій, безсовісний, до Ярослави ходить. І що він в ній знайшов? Вона свого чоловіка не берегла, а тепер чужі сім’ї розбиває.

Іван ходив до Ярослави кілька років. Я мовчала, бо куди мені діватися – жити мені було ніде, дитина росла, тому я терпіла. Почуття до чоловіка згасали з кожним днем все більше. Як виявилося, свекруха про роман свого сина теж знала, але мовчала. Та якось мама чоловіка покликала мене на серйозну розмову.

Свекруха сказала, що їй все відомо, вона не раз говорила з сином, але Іван її не слухав. А зараз взагалі ошелешив, що Ярослава чекає від нього дитину і він хоче розлучення. Просто не знає, як це мені сказати. То ж вона придумала вихід з ситуації – її подружка працює в Італії і якраз на днях телефонувала, що на роботу потрібна жіночка-медсестра. Платять добре, робота не складна, то ж вона відразу подумала про мене.

– Донечко, ти не подумай нічого поганого, – сказала свекруха. – Я аж ніяк не намагаюся тебе позбутися чи виправдати свого сина. Навпаки, я його добре знаю і знаю, що він від свого не відступиться. Ти їдь в Італію, і людські плітки оминеш, і на житло собі заробиш. А може, ще й долю собі знайдеш, молода ти ще. А за сина свого не хвилюйся, я пригляну за ним.

Ось так я і опинилася в Італії. Іван і справді привів Ярославу додому. Все село гуло, добре, що я цього не чула і не бачила. Наш син через два роки поїхав в місто, поступив в медучилище. А потім, в медінститут. Там зустрів хорошу дівчину, вони одружилися. З батьком він практично перестав спілкуватися.

А я майже щодня спілкуюся з сином і невісткою по телефону. Ще спілкувалася з свекрухою, але три роки тому її не стало. Додому я приїжджала не часто, кілька разів, але тільки до своєї мами і до свого сина. Про чоловіка я і чути нічого не хотіла. Ми розлучилися, він вибрав життя з Ярославою. Не знаю чому, але дитина у них так і не народилася. Цілком можливо, що Ярослава збрехала, щоб Іван пішов від мене.

І ось тепер дзвінок з минулого, яке я всі ці роки намагалася старанно забути. Зранку я таки зателефонувала синові, він сказав, що випадково бачив батька в своїй лікарні. Виявляється, Іван серйозно захворів, лікарі точних прогнозів не дають. А нашого сина з дружиною він теж запросив на святкування свого 50-річчя. Сказав, що Ярослави не буде, бо нещодавно вона кинула його і повернулася до свого першого чоловіка.

– Батько попрощатися хоче, – сумно сказав мені син. – Мамо, тобі вирішувати, що будеш робити…

Спеціально для ukrainians.today.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page