– Ти роби як знаєш, а ми до нього не поїдемо, – в один голос заявили мої діти. – Нам від нього нічого не треба.
Мова йде про їхнього батька, мого колишнього чоловіка. Він захворів, і кличе нас до себе, бо хоче побачитись. Я вже навіть готова все пробачити і поїхати, а мої дорослі діти не мають ніякого бажання батька бачити.
Я життя прожила, багато чого довелося мені пережити, і я розумію, що інколи треба переступити через свою гордість, але переконати в цьому дітей я не можу.
Так, мій колишній чоловік дуже завинив і переді мною, і перед нашими дітьми, бо після 14-ти років шлюбу, маючи трьох дітей, він заявив, що розлюбив мене і йде до іншої.
На той час старшому сину було 13 років, а молодшому всього 4. Я і не уявляла, як мені далі жити.
Мій чоловік був доволі не бідним. У нас був свій великий заміський будинок, чоловік мав дорогу машину. Одним словом, жили ми з ним доволі заможним життям.
Та при розлученні чоловік зробив так, що ні мені, ні нашим дітям нічого не дісталося.
Я зібрала діточок і повернулася до своїх батьків в село. Добре, що хоч вони погодилися мене прийняти, а то я навіть не знаю, що б я робила.
І хоч мені було прикро, та я ніколи дітям жодного поганого слова про їхнього батька не сказала. Ми з ним не спілкувалися багато років, дітей він теж не хотів бачити, але висилав мізерні аліменти.
Був момент, коли чоловік захотів щоб я до нього повернулася. Він приїхав в село, плакав, на коліна ставав, та все це була гра. Його дружина пішла від нього, і щоб їй насолити, він вирішив зі мною помиритися. Але як тільки вона повернулася, чоловік знову зник з нашого життя.
Коли сини підросли, вони хотіли спілкуватися з татом більше, шукали з ним зустрічей, але він їх уникав. Тоді хлопці і затаїли образу на батька.
Так ми і жили кожен своїм життям. Роки йшли, у дітей свої дітки підросли, тепер у мене є багато внуків. Ми всі – одна велика дружна родина.
Та нещодавно мені зателефонувала родичка мого чоловіка і повідомила, що він дуже захворів, ситуація серйозна, і він кличе мене з дітьми приїхати, попрощатися.
Зараз я на пенсії, давно живу сама. Заміж я так більше і не виходила. Пропозиції були, але я їх не приймала, мені це вже було не цікаво, я про дітей думала.
Про свого чоловіка я більше нічого не чула. Знала лише, що з тією жінкою у них спільних дітей не було.
І коли він тяжко захворів, то дружина забрала від нього все, що могла, і пішла.
Тепер його доглядають племінники, діти його рідної сестри, бо більше нема кому.
Наші діти відразу сказали, що від такого батька їм нічого не треба, і доглядати його вони не будуть.
Через племінницю чоловік передав, що я – найкраща. Просив лише приїхати, щоб попрощатися.
Чоловік хоче залишити дітям спадщину, але їм треба приїхати до батька, а вони не хочуть.
Не знаю, що робити? Чи варто ворушити минуле? Я синів розумію, вони мають право ображтися, адже батько не приділяв їм належної уваги.
Але зараз він хоче виправитися, і я вважаю неправильним позбуватися спадщини через гордість. Колишній чоловік не бідний, і якщо наші діти зараз відмовляться, то все дістанеться племінникам.
Ось така незрозуміла ситуація у нас вийшла, а що робити тут – я не знаю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
