Після того, що сталося в моєму житті, я почала вірити в долю, хоча раніше до цього ставилася дуже скептично.
Тепер я вірю в те, що якщо людям судилося бути разом, то ні люди, ні відстань не стануть перешкодою для цього.
Перший раз я вийшла заміж за хлопця, з яким зустрічалася ще зі школи, у нас були щирі почуття один до одного, але ми розлучилися.
У шлюбі ми прожили півтора роки, у нас народився син, і саме в цей час Андрій, мій перший чоловік, отримав пропозицію поїхати в Америку до своїх родичів.
Він вважав це шансом, який дозволить нам покращити наше життя, тому він однозначно вирішив ним скористатися, а мене просив потерпіти кілька років, поки він там обживеться. А потім вирішимо, що робити далі.
Але я не розуміла, що то за сім’я, коли ми будемо так далеко одне від одного, тому я не хотіла так надовго відпускати чоловіка і попередила його, що якщо він поїде, я з ним розлучуся.
Він поїхав, не зважаючи на мої попередження, а я, як і обіцяла, подала на розлучення.
Через 4 роки я зустріла Олександра. Коли ми познайомилися, мені було 30 років, йому 26 років.
Моєму синові було 5 років, у Олександра ще не було дітей.
Він жив з мамою, але я тоді цьому факту я не надала значення.
Через місяць після знайомства ми почали жити разом втрьох.
Я відповідно на себе і сина, перший чоловік час від часу присилав певну суму на утримання дитини.
Загалом, прожили ми 2 роки, розписалися, у нас народився спільний син.
Поки декретні гроші були, ще нормально жили, а потім як перейшли повністю на зарплату чоловіка, так і почалися непорозуміння. На роботу я не могла вийти, тому що дитина ще маленька була.
Жити разом стало нестерпно, Олександр практично нічого не заробляв, додому приходив пізно.
У підсумку ми розлучилися, вірніше, йому все це набридло і він повернувся до своєї мами, де його чекало безтурботне життя.
Чоловік переїхав до своєї мами, звільнився з роботи, тому що був в пошуках кращої роботи (мама його це схвалювала), а я продала свою квартиру і переїхала до своїх батьків в інше місто.
Моя мама погодилася сидіти з дітьми, а я нарешті змогла вийти роботу.
Так тривало майже два роки, а нещодавно в моєму житті знову з’явився мій перший чоловік.
За ті кілька років, що Андрій був за кордоном, він і справді непогано піднявся, заробив чимало грошей, купив великий будинок, автомобіль Audi, відкрив в Україні свою невеличку власну справу – одним словом, втілив у життя всі свої мрії.
Він зателефонував мені, сказав, що хоче побачитися з сином і заодно зустрітися зі мною.
Коли Андрій приїхав до мене, він був налаштований миритися і далі жити разом.
Але коли він побачив мого молодшого сина і дізнався, що я ще раз виходила заміж, був дуже засмучений і розчарований.
Андрій пішов додому сам не свій, але обіцяв все добре обдумати і прийняти рішення.
На наступний день він зателефонував мені і сказав, що досі мене любить і дуже сумує за своїм сином, але він не впевнений, чи зможе він прийняти чужу дитину.
Я вже і сама багато разів пошкодувала про те, що тоді прийняла таке рішення, але зараз вже нічого не зміниш, якби я тоді з розумінням поставилася до ситуації, зараз все могло б бути по-іншому.
Андрій зник з нашого життя, я дуже хвилювалася через це, але вважала, що він має право так робити.
А 31 грудня в наші двері подзвонили. На порозі стояв Андрій з великим мішком подарунків для наших дітей.
Новий рік ми провели разом, і через кілька днів ми подали заяву в РАЦС ще раз.
Я вдячна долі і Богу, що все так вийшло. Хочу сказати всім – вмійте розуміти і цінувати один одного.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
