Мені 61 рік, я вважала, що прожила гарне і правильне життя. У мене був всього один син. Йому вже за тридцять, можна вважати, що в житті він також уже прилаштувався. У нього хороша робота, дружина і однорічний син.
Але зараз наші відносини з ним дуже зіпсувалися. Що я тільки не робила, аби залагодити цю неприємну ситуацію. Але нічого змінити не змогла.
З народження у нього були проблеми зі здоров’ям. Його вихованням, в основному, я займалася самостійно. З першим чоловіком ми розійшлися, відразу після народження сина. А мій другий чоловік хоч і дуже хороший, але у виховання хлопчика не втручався, мовляв, це тільки мої проблеми. Тому я була змушена стати дитині мамою, татом і другом.
Раніше все було добре, але останнім часом він дещо відсторонився від мене. Я намагаюся зайвий раз не дошкуляти його своїми проблемами. Але він вважає, що я занадто часто смикаю його без особливої на то потреби.
Впевнена, що це через мою відмову купити йому автомобіль. Справа в тому, що мій другий чоловік зовсім не бідна людина. Все життя він добре заробляв, що дозволяло нам з сином жити в достатку. Ми дали синові хорошу освіту, допомогли з житлом. А нещодавно син захотів авто, при чому, з салону. Сума, як ви розумієте, немала, і син хоче, щоб я попросила ці гроші для нього у чоловіка.
Останньою краплею стала моя відмова. Я пояснила синові, що якщо Павло, мій чоловік, сама захоче, тоді інша справа, а просити у нього так багато я не можу. Після цього син просто піднявся і вийшов з мого будинку. Відтоді ми майже не спілкуємося. Я дуже втомилася в спробах зрозуміти, чим же я так його образила.
Я не напрошуюся на похвалу або звання кращої мами. Мені до неї, чесно кажучи, далеко. Але в свій захист скажу, що я завжди намагалася дати йому все найкраще. Мені здається, що не за горами той день коли я втрачу його остаточно. Він нічого мені не розповідає, не входить в гості. Онука я бачу рідко, та й то завдяки старанням невістки.
Я кілька разів просила її допомогти мені помиритися з сином, але вона завжди відмовляє. Мовляв, це ваші проблеми вирішуйте їх самостійно.
Я не припиняю спроб помиритися з ним, але марно. Найболючіше, що ми живемо поряд, практично в сусідніх будинках. Перетинаємося часто, але він завжди робить вигляд, що не помічає мене. У мене опускаються руки, вже не знаю, що ще придумати. Я завжди була зразковою дочкою для своїх батьків, доглядала за ними на схилі років. Щодо свого сина я не впевнена, чи догляне він мене так само в старості. Ось тільки за що мені така «подяка»?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
