Я була єдиною дитиною у мами з татом. І мені завжди здавалося, що ми нудно живемо. Гості були тільки на великі свята, та й то – сестра тата з чоловіком та їхнім сином. В моєму домі практично ніколи не було гостей, бо мама з татом це не любили.
Коли з майбутнім чоловіком ми почали зустрічатися, я прийшла до них додому і побачила, що у них все по іншому. Тоді це мені так сподобалося! Подумала, що в їхній сім’ї у мене почнеться нове, цікаве життя.
Чоловік родом із великої багатодітної сім’ї, у нього ще четверо сестер та братів. Сім’я велика і досі дуже дружна, і я, слухаючи розповіді чоловіка про дитинство, часто думала, що свекрусі треба пам’ятник поставити – це її заслуга.
Двері в їхньому будинку просто не зачинялися: п’ятеро дітей запросто приводили друзів, однокласників, і не по одному, а цілими групами; у них постійно паслися сусідські дітлахи, дворові друзі – свекруха вітала всіх.
Гостей, які навіть забігли ненадовго, обов’язково садила за стіл, годувала, напувала чаєм з варенням. Вигадувала дітям свята, розваги, шила костюми, на сімейних святах розігрували спектаклі, малювали стінгазети, влаштовували естафети, співали та танцювали.
А з огляду на те, що всіх гостей, які прийшли на свято, треба ще й нагодувати, я не уявляю, як їй це вдавалося… Адже вона й працювала, і шила, і в’язала, і картоплю садила… А пральну машину їй уже діти подарували, коли виросли. До цього вона все руками прала – скатертини, ліжка, білизна на п’ятьох дітей, в епоху, коли не було памперсів! Вона молодець, я просто не уявляю, як їй це вдавалося.
Що й казати, свекруха у мене неймовірна жінка. Дні в їхній сім’ї завжди були розписані щохвилини, вдома практично не сиділи, весь час кудись збиралися, бігли, їхали, когось зустрічали, привечали, готували щось смачненьке – все це весело, дружно. Дача, пікніки, гості, дні народження сестер, братів, численних племінників, батьків, свята — загалом, нудьгувати було ніколи.
І перші роки шлюбу я натішитися не могла. Нас увесь час кудись кликали то родичі, то друзі. А потім таке життя мене стало напружувати, я і сама не помітила, коли це сталося.
Можливо, почалося все тоді, коли я чекала дитину. Мені хотілося спати цілодобово. Проте дзвонив чоловік: «Я тут Олега зустрів! Зараз приїдемо вдвох! хвилин за п’ятнадцять. Що купити?».
І я сповзала з ліжка і починала готувати, хоч, в принципі, цього ніхто й не вимагав: чоловік, треба віддати йому належне, завжди без проблем справлявся на кухні сам. Але… гість же. Не будеш лежати в ліжку, коли людина в хату прийшла.
Потім народилася дитина, а ситуація не змінилася. Я намагалася донести, що немовля у квартирі, чужих би краще не водити. Але чоловік абсолютно не міг збагнути чого?
Спочатку я думала, що з роками звикну бути гостинною господаркою, наберуся досвіду, набуду якихось кулінарних хитрощів і сімейних рецептів, і буде простіше.
Проте з роками весь цей балаган дедалі більше дратує. У свій вихідний день хочеться тиші та спокою, а не чергових незванних гостей. А родинні сімейні посиденьки – це окрема пісня, одні дні народження йдуть нон-стоп: сестри, брати, племінники, їхні чоловіки, дружини та діти… Скрізь кличуть та ображаються – спробуй не прийти.
Мені це не подобається, а чоловік щиро не розуміє – ну що не так? Вони завжди так жили, що змінилося?
Чим далі, тим більше мені хочеться тиші та спокою. Сил на таке сімейне життя щось дедалі менше… Тепер я все більше розумію своїх батьків, які не бажали бачити у себе вдома чужих людей.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
