На днях я забігла в продуктовий магазин і зустріла там свою давню подругу Надію. Ми з нею вже кілька років не бачилися, відтоді, як вона заміж вийшла. Подруга набрала повний кошик продуктів.
– Ну ось, називається, заскочила в магазин за хлібом! Набрала знову гору! Але все потрібне. Курку ось по акції взяла, капусту, картоплю. Яєць взяла побільше, тут вони хоч великі, в нашому магазині менші, а коштують дорожче! Рис взяла на салат. Сім’я вдома, годувати треба.
Як тільки тепер тягти все це, тут кілограм десять, напевно! Нічого, розкладу по пакетах, потихеньку донесу, не вперше.
– Ти без машини, чи що? – співчутливо запитала я.
– На машині чоловік поїхав з ранку! – відповіла Надя з обуренням. – Йому, мабуть, потрібніше! Він же у нас на метро не їздить принципово! Вважає це нижче своєї гідності.
– Ну і поклала б на нього почесний обов’язок закупити продукти для сім’ї, якщо він на машині! – порадила я.
– Ага, «поклала б»! На нього де сядеш, там і злізеш! Не царська це справа, по магазинах ходити. Та й він зроду продукти не купував, його навіть якщо зі списком послати, набере такого, що потім ще раз в магазин йти прийдеться.
– У цій родині всі взагалі на мені, Марино! Дитина, приготування їжі, прибирання, миття! Магазини, знову ж. Встаю о шостій ранку, готую всім сніданок, буджу, збираю, відправляю всіх, біжу на роботу. З роботи в магазин, потім з сумками додому, руки вже до колін. І до плити до ночі. Потім посуд мию, прибираю, раніше першої години ночі не лягаю, а вранці знову все те саме по колу. Чоловік взагалі ні в чому не бере участь! Ні шкарпеток без мене собі не знайде в будинку, ні чаю не наллє.
Ще й претензії пред’являє. Макарони з сосисками – це не вечеря, говорить! Степан хоче, щоб ніяких напівфабрикатів в будинку не було, тільки свіжа їжа, м’ясо, овочі.
– Нічого собі, запити! Він хоча б на м’ясо собі заробляє, щоб ось так командувати?
– Ну, заробляє щось він нормально. Чесно кажучи, на його зарплату в основному і живемо. Я в своїй конторі копійки отримую, працюю там тільки тому, що додому близько і графік зручний. Завжди зірватися можна, з садочка дитину забрати і додому привести, наприклад. А зарплати у нас – дуже маленькі. В основному, заміжні у нас і працюють, ті, кого чоловіки утримують.
– Слухай, ну хоч утримує сім’ю чоловік, можна вже миритися, не образливо.
– Ну як не образливо, Марино! Ще як прикро – бути за всіма прислугою. Чоловік тільки працює та відпочиває, а я завжди всім винна! Мию, смажу, печу, перу цілодобово! Ще й слова не скажи чоловікові. Ледь що, він мені: – Не подобається, двері там, йди з моєї квартири!
– Почекай, квартира теж його, чи що?
– Його. Дісталася йому в спадок від батька, до нашого весілля ще. Мені, якщо що, і піти нікуди, хіба що до батьків в нашу двокімнатну квартиру. Але там зараз бабуся ще, так що це взагалі не варіант. Нас з дитиною вони точно не чекають.
***
Я послухала Надю і вважаю, що, в принципі, їй нема на що ображатися. Чоловік надав житло і забезпечив сім’ю фінансово, а те, що він більше нічого не робить, так це більшість чоловіків так себе поводять, і мій в тому числі.
Але сама Надія вважає, що так бути не повинно. Поки подружжя не думають серйозно розлучатися, нічого згадувати про те, чия квартира і хто приніс в цьому місяці більше грошей: в родині все повинно бути загальне, на те вона і родина. І чоловік таки має допомагати дружині, а не перекласти всю роботу по дому на неї.
Фото ілюстративне – epravda.
