Ми з чоловіком маємо єдину доньку. З Данилом мені пощастило, він добра людина, працьовитий, ідеальний сім’янин.
Все життя ми старалися для своєї доньки, але про себе теж не забували ніколи. А все тому, що чоловік мій щиро кохав мене і не хотів обділяти мене ні в чому. Я завжди казала Данилу, що мені нічого не потрібно, ні одягу дорогого, ні поїздок на відпочинок чи в санаторій.
Та Данило ніколи не зважав на мої слова, завжди говорив, що я йому не менше дорожча ніж наша донька.
Поки наші знайомі збирали гроші для дітей і купували їм квартири, Данило будував великий будинок, такий, як я колись мріяла, коли ми одружилися.
Жили ми щасливо, все добре було у нас. Донька отримала гарну освіту, багато подорожувала за кордоном, одягалася не гірше за інших дітей. Аж поки не вийшла Олеся заміж.
Доньці ми зробили весілля за свій рахунок, мій чоловік сказав, що це обов’язок батьків. Зять з багатодітної сім’ї, житла свого не має, та й нам не потрібне воно було, адже мали великий будинок і завжди мріяли, щоб сім’я доньки жила з нами, планували глядіти онуків, брати активну участь у їхньому житті.
Діти стали жити з нами.
Спочатку все було добре, а потім зять став почувати себе повноправним господарем нашого дому. Мій чоловік – людина спокійна, ми й не проти були, адже це й дім зятя тепер, та він геть знахабнів. Почав постійно приводити своїх друзів, мало не щодня гучні гулянки, а згодом ще й докоряти став Олесі, що ми косо дивимося на нього і нам не подобається він.
А все через те, що мій чоловік якось занедужав, я вийшла до гостей і попросила їх вимкнути гучну музику, адже вона заважала Данилу. Відтоді і почалися непорозуміння між нами всіма.
Донька стала просити, щоб ми продали будинок і кожен купить собі по квартири, адже дві сім’ї мають жити окремо і тоді ні в кого не буде непорозумінь. Та Данило сказав і чути про це не хоче, адже цей будинок він будував для мене. А якщо її чоловіку не подобається щось, то нехай сам збудує для своєї дружини.
Донька образилася. Наступн6ого дня вони з чоловіком зібрали усі свої речі і поїхали від нас.
Після того вже місяць минув, та Олеся жодного разу не подзвонила, не поцікавилася, як ми живемо, хоча ми батьки її і вже немолоді.
Вчора я вже не стерпіла і сама набрала її, та Олеся навіть телефон не взяла. Тепер не знаю, що робити мені і як це все розуміти. Виходить, що в мене немає доньки. А як же нам жити далі?
Фото ілюстративне.