У мене з батьками з самого дитинства не склалися стосунки. Мама з татом завжди були зациклені тільки один на одному, а ми з сестрою належали самі собі. Росли і росли собі. Ні, нас годували, одягали, дбали про нашу освіту, але лише до нашого повноліття.
Моя сестра вийшла заміж першою, в 21 рік, мені тоді було тільки 19. Ірина поїхала з дому досить далеко, незабаром в неї народився син. Я влаштувалася, на роботу, хотілося з’їздити, подивитися на племінника, порадіти за сестру. Хоча мені, студентці, було дуже важко. Мама з татом вирішили, що заробляти на себе я повинна самостійно і грошима мені не допомагали відколи я поступила в університет.
– За кордоном діти стають самостійними в 16 років, – казала мені мама, коли я попросила у них з батьком грошей, щоб заплатити за гуртожиток, – знімають житло, підробляють. А ми своїх дітей до сивини тягнемо.
Після цього я більше у них грошей не просила, влаштувалася працювати офіціанткою, заробляла на себе сама, навіть побачити сестру з племінником з’їздила, а через рік з’їздила ще раз.
Чоловік сестри вислав мені грошей на квитки, щоб я змогла до них приїхати. А от наші батьки внука бачили тільки на фото і по скайпу. Хоча обоє працюють, їздять відпочивати у відпустку на моря. Як виражається мама, вони заслужили право пожити для себе. Ось і живуть. Нікого їм не треба – ні дочок, ні онуків.
Через кілька років після сестри вийшла заміж і я, у мене народилася донька. На відміну від сестри, я живу від батьків недалеко, в сусідньому містечку, всього за 30 кілометрів. Але і мою дочку бабуся з дідусем бачили разів три від сили. А їй зараз 3 роки. І це при тому, що у батьків є машина, та й заробляють вони досі непогано.
По телефону привіти передають, на сторінці в соцмережах роблять репости фотографій онуків. Мені не треба грошей, мені прикро, що ми їм просто не потрібні. Я живу в двокімнатній квартирі чоловіка. Точніше, квартира належала свекрусі, але вона після весілля сина перейшла в маленьку однокімнатну квартиру своєї матері, живе недалеко.
У мене язик не повертається називати її свекрухою, тому що насправді вона мені стала мамою. Допомагати біжить. Я без неї точно не впоралася б з немовлям. Уже й не кажу про те, що вона мене одягнула, помітивши, що коли я носила дитину, мій пуховик став на мене замалий.
Пенсія у мами чоловіка зовсім невелика, але з неї вона весь час вигадує на милі подарунки І мене, і внучці, сама в’яже дуже красиві речі: шкарпетки, костюмчики.
Мій чоловік робить ремонти, приносить досить непогані гроші, сам довів нашу квартиру і житло своєї мами практично до досконалості. І ось про це недавно згадали мої батьки.
– Донечко, – зателефонувала мама днями до мене, – нехай твій чоловік до нас приїде, ми плитку в санвузлі поміняти задумали, а хто ж зробить, як не зять?
Я була обурена, бо мама навіть не запитала, як у мене справи, як внучка. Коли я по телефону розповіла про це сестрі, вона порадила мені не звертати уваги.
– Коли вони тобі були потрібні, вони навіть не згадували, а тепер мама на пенсію вийшла, згадала, що зять на всі руки, що можна грошей не витрачати. Вона вже і мені дзвонила, про дочірній борг нагадувала, у батька машина зламалася, а її великої зарплати більше немає.
– Не поїду, – відрізав чоловік, – якби не соцмережі, вони б і не пам’ятали, як я виглядаю.
Свекруха вважає, що треба допомогти, рідні ж люди. І що ж тепер, на старості років залишити їх без підтримки?
Але мої батьки все життя жили і нікого, крім себе не бачили. Жили собі на втіху, а тепер ми їм зобов’язані? Ось якби йшлося про допомогу мамі чоловіка – інше питання, полетіла б, все зробила.
А мама зателефонувала мені ще раз, щоб сказати, що вони з батьком вважають, що виростили черствих і невдячних доньок.
Фото ілюстративне, спеціально для ukrainians.today.
