Якщо правду сказати, то у нас скільки років ми живемо у шлюбі з чоловіком був спільний бюджет! – якось почала розмову моя сусідка Інна. – Ми ще до весілля так домовилися з Матвієм. Всі гроші складали в одне місце разом, усе спільне, і неважливо, що це – зарплата, підробіток, якийсь подарунок. І навіть свої декретні виплати я в загальний сімейний бюджет внесла також.
– Зрозуміло, я теж вважаю, що це правильно дуже, адже в хорошій сім’ї все має бути спільним, – погодилася з нею я.
– А тут, несподівано зовсім для нас, мій чоловік спадок від своєї рідної тітки, в якої немає дітей, отримав. І не щось таке простеньке, а цілу однокімнатну квартиру на краю столиці. Ми навіть не сподівалися та не очікували такого, тітці допомагали кілька років просто так, а вона взяла і заповіт на свого племінника, мого чоловіка Матвія, оформила.
– Так це ж чудово, виходить. Заслужили ви, значить, квартиру, молодці. Тітка по-доброму оцінила ваші старання та турботу. У неї нікого не було більше, от і горнулася вона до вас.
– Так, якщо щиро говорити, допомоги особливої там не було потрібно, тітка ще доброю була, господарською людиною, сама ходила, все сама робила, могла обійти себе сама. Ну ми, просто дзвонили регулярно до неї, приїжджали постійно, її в гості запрошували до себе частенько, подаруночки маленькі на свята дарували. У стаціонарі відвідували кілька разів. Нічого такого надприродного не робили. Але вона вирішила ось так. Чоловік вступив у спадок, минулого місяця оформив квартиру на себе. Тут недавно я говорю – що з квартирою робити будеш, мовляв? Треба її хоча б в оренду здати, чого вона просто так стоїть.
– Логічно. Квартира в тому районі як мінімум зараз тисяч 6-7 гривень на місяць може приносити доходу для вашої сім’ї. Вони в бюджеті явно не зайві. Тим паче такий важкий час, що усім пригодиться така копійка.
– Ось я теж так подумала! Чоловік щось прошепотів, що так, звичайно, треба б здати в оренду, і заговорив про інше, швидко змінив тему розмови. Через деякий час я знову запитала – що з квартирою? Давай вирішувати питання. Поїдь, як матимеш вільний час, кажу, сфотографуй, виставимо її, щоб здавати в оренду. І тут з’ясовується, уявляєш, що квартира, виявляється, здається вже кілька місяців! Я дуже здивувалася цьому.
– Почекай, а як це так вийшло? Нічого не розумію тепер зовсім. Як ти могла не знати про це?
– Ну як? Новим господарем, зрозуміло, моїм чоловіком! Мене дуже здивувало це, адже він носки собі не може купити, чекає, коли я це зроблю. А тут прямо такий спритний став, так все швиденько оформив і, головне, що мені й слова не сказав про це. Знайшов орендарів, здав квартиру, та ще мовчки все, ні слова нікому не кажучи. Орендарі за два місяці заплатили. Я питаю – а де гроші? А він мені заявив – а чому тебе це турбує? Мій спадок, мовляв, це не спільно нажите майно, ти до нього відношення не маєш. Отже, і гроші за оренду – тільки мої, я тепер маю до них лише діло. Куди я їх подіну – то вже лише моя власна справа.
Інна в шлюбі 13 років, у них з чоловіком Матвієм двоє дітей, і досі все було у них завжди спільне. Після весілля вони стали жити в квартирі дружині, вона цілком належала Інні, яку ще до шлюбу допомогли купити її батьки.
У Матвія своєї нерухомості не було, крім частки в батьківській квартирі, але Інні, на той час, і в голову не прийшло якось акцентувати на цьому увагу. Вони ж одна сім’я! Як це так говорити, кому належить житло?
Зі свого боку, чоловік теж доклав зусиль в квартирі Інни за ці роки. На спільні гроші вони зробили в дорогий хороший ремонт, купили нові меблі. Кухню дорогу сучасну придбали, наприклад, замінили повністю, а також сантехніку. Все там чистенько та гарненько, все по-сучасному, зі смаком.
– Я два декрети сиділа вдома, від дзвінка до дзвінка, так що працювала на шість років менше чоловіка! – каже Інна. – Але ж в ті роки, які не працювала, я сиділа з нашими спільними дітьми. Невже ця материнська турбота зовсім не рахується? Наче я просто відпочивала всі ці роки. Зараз заробляю менше, ніж чоловік, звісно, але не в рази! До того ж величезна частина роботи по дому на мені, як у багатьох сім’ях. Забираю дітей, встаю до плити, чоловік приходить, коли вже все готово, я усім усе ставлю на стіл, збираю, мию, прибираю. Раніше мені і в голову не приходило рахуватися, хто більше робить. А тепер я ось думаю – а з якого це дива тепер виходить так, що чоловік матиме свої гроші, до яких мені з дітьми, виходить, діла немає?
Грошей у них в сім’ї вистачає. Вони не багатії, звичайно, але, оскільки питання з житлом у них вирішено, живуть добре. Їздять відпочивати, купують те, що хочеться. Загалом сім’я Інни живе досить таки добре.
– Без цих грошей, які Матвій отримує за оренду свої квартири, ми голодними не будемо! – пояснює мені Інна. – Але мені не подобається сама постановка питання: мої гроші, ти до них відношення не маєш, це моя справа, куди їх витрачати! Мені здається, це мало не крок до розлучення. Якби чоловік сказав, що гроші буде збирати на щось, навіть для себе, я б його зрозуміла. Але ось так відділятися від сім’ї – я вважаю, недобре. Коли жили стільки років в моїй квартирі, то все було добре, я й словом не дорікала, хоча це моє житло, а він тепер дає зрозуміти, що то його власна квартира і я не маю ніякого діла до неї. Хіба це добре? Я тепер навіть не знаю, чи потрібен мені такий чоловік. Як мені з ним поговорити? Можливо, не спішити відразу розлучатися?
Я нічого Інні не сказала. Але я б з такою людиною розлучилася відразу, навіть не думаючи. Хіба не так?
Фото ілюстративне.
