– Навіщо тобі те весілля робити? Одні витрати! – картала тоді ще майбутня свекруха Ігоря. І хоч я дуже хотіла весілля, бо мріяла про білосніжну сукню, та він таки послухав маму і ми просто розписалися.
Ігоря я любила по-справжньому, тому і погодилася на все, аби лише все у нас добре було. Тоді я вважала, що саме так і буде правильно. Це лише зараз я розумію, що свої інтереси варто відстоювати з самого початку.
Ми просто розписалися у РАЦСі і на тому все, бо так захотіла свекруха. Жили ми у моїй квартирі. Житло в свій час придбали для мене мої батьки. Вони продали спадковий будиночок в селі і купили квартиру, щоб коли я вийду заміж, я мала своє житло.
– Яка захаращена квартира! Треба було б хоча ремонт в ній зробити, – крутила носом свекруха, коли вперше прийшла до мене в гості.
Так, квартира знаходилася в старому будинку, і потребувала капітального ремонту. Але моїм батькам грошей вистачило лише на косметичний ремонт, я їм і за це дуже вдячна, бо ж не кожній молодій сім’ї щастить відразу жити окремо.
– Я не проти ремонту, якщо маєте гроші – давайте, ми з задоволенням візьмемося до роботи, – кажу.
– Та що ти собі дозволяєш? Звідки у мене гроші? Я свого сина сама ростила, он якого гарного чоловіка для тебе виховала, хіба цього не достатньо? – замахала руками свекруха.
Це було правдою, мого чоловіка мама сама виростила, але це аж ніяк не означає, що вона тепер має вказувати нам, як жити. Та вона мала іншу думку, вона на все мала свою думку і хотіла нам її нав’язати. А мій чоловік не вмів мамі відмовляти, тому у всьому її слухався.
Одного разу він сказав, що нам треба серйозно поговорити.
– Мама на пенсію вийшла, і їй точно не вистачить грошей, тому я, як єдиний син, маю їй допомогти, – каже.
Ігор вирішив, що він щомісяця даватиме мамі 2 тисячі гривень, плюс, буде оплачувати їй комуналку.
Чоловік на той час непогано заробляв, і міг собі дозволити таку розкіш. Я не мала нічого проти, адже мова йшла не про чужу людину, а про рідну маму.
До того ж, у нас дитина народилася, і я сподівалася, що свекруха нам допоможе. Вона погодилася, і навіть місяць до нас приходила, чим мене неабияк розвантажила, бо я продовжувала віддалено працювати, і поки свекруха гуляла з дитиною, я могла заробляти.
Та надовго її не стало. Через місяць свекруха пропала. Я телефоную їй дізнатися, чи вона буде, а вона мені заявляє, що у неї своє особисте життя і що вона не зобов’язана нам допомагати.
– Я свого сина сама виростила, – вкотре нагадала мені свекруха, так що ти теж сама справишся.
Я засмутилася, бо ж не могла поєднувати роботу з дитиною, але змирилася, ні то ні. Виявилося, що у свекрухи з’явився чоловік, і тепер вона бігає навколо нього, намагаючись йому догодити, а ми стали їй просто не цікаві.
– Ти більше не даватимеш ніякі гроші своїй мамі, – кажу я Ігорю. – Тепер у неї є чоловік, от нехай він її і забезпечує.
Я вважала, що так буде справедливо, адже я пішла в декрет і у нас грошей стало менше, до того ж, на дитину теж були великі витрати.
Але мій чоловік тут мене не підтримав, сказав, що мама – це мама, і він мусить їй допомагати. Більше того, тепер він даватиме їй на тисячу гривень більше, бо у мами теж зросли витрати, адже її чоловік – також пенсіонер, і пенсій їм не вистачає, а він не хоче, щоб його мама жила впроголодь.
Тут я з чоловіком категорично не погоджуюся, але і не хочу псувати з ним стосунки, адже у нас дитина, та й люблю я його.
А яка ваша думка? Хто з нас правий – я чи чоловік? Чи заслуговує свекруха, щоб син її утримував.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
