Нас у мами дві доньки: я і сестра Світлана. Але я сподівалася, що якщо я залишилася біля мами, то все майно має перейти мені.
І мама теж колись обіцяла, що саме так і буде, але потім передумала. Я вважаю, що це зрада з її сторони.
Я вийшла заміж 28 років тому. На той час я вивчилася в медичному училищі і повернулася в село працювати фельдшером.
Ми з чоловіком відразу захотіли жити окремо, він у мене з дитячого будинку, а в мене вдома була ще молодша сестра Світлана.
Але сестра відразу після мого заміжжя поїхала в місто, знайшла роботу, винайняла квартиру, а згодом дуже успішно вийшла заміж.
Світлані пощастило з чоловіком, у нього і квартира своя в центрі міста, і машина, то ж сестра відразу попередила і мене, і маму, що в село не повернеться.
А до мене Світлана прийшла з пропозицією, мовляв, переїжджай до мами, доглядай її, все майно буде твоїм, я ні на що претендувати не буду.
Ми з чоловіком порадилися і пішли жити до мами.
Мама з моїм Павлом відразу порозумілася, поважала його і все говорила, що родова садиба в надійних руках: чоловік і прибудову до будинку добудував, і теплий туалет зробив, і ванну.
За два роки наш будинок було і не впізнати. Живемо не гірше, ніж у місті, роботи тут, звичайно, більше: і город, і ділянка, і кури, і качки, і навіть корову ми довго тримали, потім вже продали, коли мама почала нездужати.
Сестра якщо і приїжджала до нас, то лише по великих святах, і то так – посидять годинку для годиться, мама їм повні сумки продуктів наготує, і Світлана з чоловіком сіли в машину і поїхали.
Жодного разу вони не приїхали нам на городі чи по господарству допомогти, але ми від них особливої допомоги і не чекали, самі справлялися.
Ми з чоловіком виростили двох дітей – дочку і сина. Син уже дорослий, планує незабаром одружуватися, а донька ще вчиться в університеті, правда, на платній основі.
Щоб допомогти дітям, Павло останні роки почав на заробітки їздити, бо ж треба для дітей на майбутнє щось відкласти.
Та й в наш будинок ми завжди вкладали багато грошей, не шкодуючи нічого.
Мама завжди повторювала, що Світлані тут нічого не треба. Та й так би мовити, ви з зятем будинок, вважай, перебудували, то він по праву ваш.
Я все перепишу на вас. Ми маму не підганяли, бо були впевнені, що все наше.
Тай сестра завжди говорила, що ні на що не претендуватиме, мовляв, ти маму доглядай, і все – ваше.
Але в підсумку вийшло так, що своїх слів ніхто не стримав.
Світлана передумала і сказала, що мама має на неї переписати половину свого майна, або ж я маю віддати їй її частину грошима. Ось так.
Я все життя тут прожила, стільки сил вклала і в будинок, і в ділянку.
А тепер все продати? Чи віддати половину вартості грошима?
Звідки у нас із чоловіком такі кошти? Ми в селі живемо, своїм господарством та землею.
Місяць тому мама надумала їхати в місто робити дарчу на мене.
Сказала про це сестрі. А Світлана відразу почала скаржитися, що вона теж дочка і мама не може ось так просто залишити її без спадщини, а раптом у них з чоловіком не складеться щось і вона залишиться без нічого.
Мама подумала, і вирішила, мовляв, Світлана теж дочка, не можна її обділити.
А мені, ховаючи очі, пояснила, що, мовляв, Світлана, якщо в неї все добре буде, все одно сюди не приїде.
Ну, а коли що… Житимете разом. Діти виростають, розлітаються, а ви – сестри.
Переписала мама все на нас обох, а сестра відразу нам з Павлом заявила: або ми продаємо будинок із садибою, або я виплачую їй половину вартості грошима.
У нас є накопичення, ми відкладали для сина, щоб він міг почати будуватися.
Дочці треба ще три роки за навчання в університеті платити.
А тепер що? Віддати все сестрі? За що?
Мамин будиночок, який він був, копійки тепер би коштував, ми сюди дуже багато вклали, а вона хоче навпіл.
Дуже несправедливо поступила з нами і сестра, і мама. Ми з чоловіком в розпачі, не знаємо, що робити.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.