В місто до сина я переїхала в кінці минулого року. До того я жила у своїй хатині в селі.
Чоловіка мого вже багато років немає на цьому світі, а відколи мій єдиний син одружився і пішов з дому, я сама зовсім залишилася.
З невісткою у нас стосунки були не дуже – не те, щоб погані зовсім, але доволі прохолодні.
Марина не любила село, і ніколи до мене в гості не приїжджала, я вже навіть з цим змирилася. Син намагався не акцентувати на цьому увагу, тому приїжджав спочатку сам, а потім вже внуків мені привозив.
До них в місто я не їздила, мене туди не запрошували. Але коли син був у мене в гостях, я йому завжди намагалася повну сумку продуктів скласти.
Так ми прожили багато років, а восени минулого року я хворіти стала, в лікарні лежала.
Коли виписалася, син скомандував збиратися і до нього переїжджати.
Мій будинок вони вирішили продавати, і натомість шукати для нас більшу квартиру.
Я трохи засмутилася, бо залишати свій дім не хотіла, та й хвилювалася, бо не знала, як воно буде.
Та невістка мене приємно здивувала, бо відколи я до них переїхала, вона мені жодного поганого слова не сказала.
Син постійно пропадав на роботі, а у нас з Мариною, на диво стосунки налагоджуватися стали.
А нещодавно син мене дуже здивував. Наказав збиратися, але куди ми їдемо, не попередив.
Вже по дорозі я зрозуміла, що ми прямуємо в село. Засмутилася знову, бо подумала, що ми їдемо оформляти продаж будинку.
Коли ми під’їхали до мого подвір’я, я його не впізнала – замість моєї маленької хатинки стояв великий, красивий, відремонтований будинок.
– Дивися, мамо! Подобається? – запитав мене син.
– Дуже, синку, подобається. Але що це таке? – нічого не розуміючи, запитала я.
– Це ми з Мариною тобі подарунок зробили! Дуже хотіли тобі приємність зробити.
У мене на очі навернулися сльози. Не думала я, що дочекаю до такого. Так на душі приємно, що не передати словами.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.