Мої батьки розлучилися дуже давно, тато сам все зробив для того, щоб мама від нього пішла. Особливо не цікавився тим, як ми жили без нього, олружився, а зараз, через багато років, він з’явився, щоб помінятися з ним квартирами.
– Давай подивимося правді у вічі. Ти самотня. Нікого немає. Тобі і в однокімнатній буде чудово. А ось нам у ній уже ніяк, нас п’ятеро. Скажи, навіщо тобі ще дві кімнати? Та ти навіть у гості майже нікого не запрошуєш, за три роки жодного разу не були.
– Це ви там жодного разу не були. Натомість інші родичі постійно приходять у гості, і не хочуть нічого в мене забрати.
– А потім, якщо тобі знадобиться, поміняємося назад, – пообіцяв тато.
– А про маму ти не подумав?
– До чого тут твоя мама?
– Вона в мене буває раз на два місяці, щотижня. У неї справи в місті, та й сумно їй. Одна з кімнат завжди вільна саме для неї. Ти взагалі не думав, що там може бути хтось, крім мене?
– Саме так, що раз на два місяці. Це причина? Я з сім’єю там постійно житиму.
З родиною. Ну все зрозуміло. А я, як не була його сім’єю, так і не стала. Зате там три зведені брати, від 5 до 15 років.
– Я майже п’ять років працювала без вихідних на це житло.
– Ну от не треба перебільшувати. У тебе був старт.
– Був. Тільки старт цей дав точно не ти. Натомість одразу побачив можливість отримати вигоду.
Звичайно, думати над такою шикарною пропозицією я не збиралася, навіть якщо мова йшла про мого рідного батька.
– Твій батько ніколи не думає, як щось сказати, – заспокоювала мене мама. – Пора б вже до цього звикнути. Просто пропускай це все повз себе, взагалі ніяк не відповідай. Просто йому подобається думати, що щось може бути легко та безкоштовно, іноді починає такі розмови.
– Коли ви жили разом, теж так було?
– Звичайно. І, коли розлучалися, він усе щиро дивувався, чому спадкові квартири не діляться, хоч у самого було житло. Він спочатку каже, а потім думає. Та й жадібність. Все лише для себе.
– Мені здається, що даремно ми відновили спілкування. Йому довгий час було не цікаве наше життя.
– Не можна відмовлятися від сім’ї, донечко.
– Тільки він не вважає нас сім’єю.
Мати не відповіла на це. Знає, що так і є.
Тато мав житло. Простору трикімнатну квартиру. У ній, до речі, вони й жили колись, доки мама не вирішила піти. На те були причини. Від поділу мама відмовилася сама, його квартира – це його квартира. У неї все є.
Куди потім робити та квартира – загадка. Чому зараз однокімнатна – теж загадка. Але це вже справа тата.
При зустрічі тато почав показувати все у квартирі:
– Дивись, яка шафа ця зручна. І балкон гарний, ремонт нещодавно зробили, вигляд чудовий.
– Це все чудово, але навіщо ти про це знову кажеш?
– Ти ж маєш знати, як добре тут житимеш.
– Вибач, звичайно, але я зовсім не збиралася сюди переїжджати. Я подумала. І ні, я не можу. Мені зручно у тій квартирі.
– А навіщо ти сюди ходиш? – нарешті розгублено запитав тато.
Я все зрозуміла – йому від мене потрібна тільки квартира. Напевно, більше ми з ним не побачимося, я все життя прожила без нього, і напевно, продовжуватиму далі так жити.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.