Мій батько – далеко не бідний чоловік, але я не пам’ятаю, щоб він колись розкидався грошима. Кожну копієчку рахує, все має бути лише так, як він сказав. Я хоч і єдина донька, але відразу після закінчення університету я пішла з дому в самостійне життя. Відразу вийшла заміж, батьки вирішили мені нічого не давати, як то кажуть, в придане.
Ми з чоловіком і маленькою донькою вже кілька років живемо на знімній квартирі. Квартира знаходиться в центрі міста, дуже зручне розташування, наш дитячий садок в двох хвилинах ходьби. Правда, сам будинок старий, панельна хрущовка. Але нам дуже подобається жити в цьому районі.
На початковий внесок ми гроші зібрали, і продовжуємо відкладати, поки нас все влаштовує, з’їжджати не збираємося. А якщо і будемо брати, то в нашому ж районі, з розвиненою інфраструктурою. І ось, рік тому мій батько став дзвонити і натякати на те, що він в змозі купити нам квартиру. «Якщо можеш купити – купи! Ми будемо тобі вдячні» – відповіла я.
«А твій чоловік не буде проти, його чоловічу гідність це не зачепить» – запитує він.
«Мій чоловік не ледар, гроші у нас є. Просто якщо брати в кредит, то ми ще не назбирали потрібної суми, якщо ти купиш нам квартиру, гроші, які ми зібрали, ми тобі віддамо» – запевнила я батька.
Батько відповів, що він подумає. Через місяць знову він дзвонить і каже: «Ну що ви блукаєте по знімних кутах, як безрідні. Вам квартиру треба купувати». Я мовчу. «Я куплю вам квартиру» – каже тато. «Але при виконанні вами ряду умов».
«І яких же?» – уточнила я.
«По-перше, ви з внучкою туди пропишетеся, а твій чоловік – ні. По-друге, я сам виберу будинок і квартиру, в якій ви будете жити. І по-третє, житло буде оформлено на мене на випадок вашого розлучення».
Я сказала, що ми не хочемо залишати наш район. «Ні, про ваш район зі старими п’ятиповерхівками, в які увійти неприємно, не може бути й мови. Я хочу взяти новобудову. Я вже приглянув гарні на околиці міста».
«Вибач, тату, але ми там жити не будемо. Це окраїна, магазинів і кафешок там мало, до школи треба їхати. На роботу нам теж звідти далеченько. Ні, нам не підходить».
« Ну як хочеш. Квартирами в наш час не розкидаються» – сказав він і поклав слухавку.
Я навіть чоловікові не стала розповідати про нашу розмову. Через деякий час втрутилася мама: «Ти чому не хочеш, щоб батько вам квартиру купив?».
Я відповіла, що не збираюся жити на кінці географії, в незручному місці, без транспортної доступності. І витрачати на дорогу до садочка і роботи по півтора години в один кінець.
«Ну інші ж якось їздять. І ти зможеш» – вмовляла мене мама. «Інші нехай їздять, а я не хочу» – різко обірвала її я.
З чоловіком підняла тему квартирного питання. На половину однокімнатної в нашому районі ми вже зібрали, другу половину можна взяти в кредит. Дивись, якось справимося.
В принципі, якщо б батьки дали нам гроші, ми б вже жили в своїй оселі без жодних боргів. Але у них свої принципи. Так що ми самі купимо собі квартиру там, де нам подобається. Сумно від того, що батьки, маючи можливість допомогти, тільки дражнять мене квартирою.
Мені здається, що в моїй ситуації краще від батька нічого не брати, так буде спокійніше.
Фото ілюстративне.
