— Мені здається, ти не розумієш, що ти робиш, Олено, — Оксана Іванівна обережно розклала на столі стос паперів, розправляючи кожен аркуш своїми акуратними пальцями з ідеальним манікюром. — Якщо ти живеш у квартирі мого сина, будь ласка, допоможи йому з кредитами.

Олена дивилася на свекруху, не вірячи своїм вухам. Три роки шлюбу з Ігорем, і ось так, у звичайний четвер, коли вона повернулася з роботи втомлена, її зустріли не вечерею, а стосом кредитних договорів.

— Оксано Іванівно, ви серйозно? — Олена перевела погляд на чоловіка, що стояв біля вікна, засуваючи руки до кишень. — Ігоре, ти теж так вважаєш?

Ігор лише знизав плечима і відводив очі.

— Ну, мама в чомусь має рацію. Квартира моя, вона дісталася від діда. Ти тут живеш… могла б допомогти.

— Допомогти? — Олена підняла брови. — А я, на твою думку, що роблю? Хто платить за комунальні послуги рік? Хтось купує продукти? Хто оплачував ремонт на кухні?

Оксана Іванівна недбало махнула рукою.

— Це все дрібниці. А у Ігоря серйозні зобов’язання перед банками. Ти маєш поділити й цю відповідальність.

— Поділити? — Олена не могла повірити своїм вухам. — Чому я маю платити за кредитами, які він набрав ще до нашого знайомства?

— Бо ви родина, — відрізала свекруха. — В сім’ї все спільне.

Олена відчула, як до горла підступає комок. Вона подивилася на чоловіка, чекаючи підтримки, але Ігор залишався при своїй думці, стоячи біля вікна.

— Я не платитиму за цими кредитами, — твердо сказала Олена. — Я вже вношу свою частку в бюджет нашої сім’ї. І навіть більше.

— Тоді, може, варто подумати про інше місце для проживання? — крижаним тоном сказала Оксана Іванівна.

Олена різко видихнула.

— Я краще знімлю квартиру, там мені таких претензій не висуватимуть!

— Ну йди, йди, — скривилася свекруха. — Побачимо, як ти знову будеш повертатися.

Ігор, нарешті відірвавшись від вікна, обернувся до них.

— Давайте не будемо гарячкувати… — почав він невпевнено, але Олена вже вийшла з кімнати, грюкнувши дверима.

На роботі Олена була вся не в собі. Зазвичай зібрана й уважна, сьогодні вона двічі переплутала документи та надіслала неправильний лист.

— Щось трапилось? — спитала Аліна, заглянувши до її кабінету під час обідньої перерви. — Ти якась засмучена.

Олена підвела очі від монітора.

— Свекруха вчора прийшла з папкою кредитних договорів Ігоря і вимагала, щоб я їх оплачувала. Уявляєш?

Аліна присвиснула від здивування.

— І що, Ігор?

— Ігор… — Олена сумно усміхнулася. — Ігор вважає, що якщо я живу в його квартирі, то повинна “відпрацьовувати”.

— Але ж ти працюєш і вносиш гроші в сімейний бюджет!

— Так! — Олена стукнула долонею по столу. — Я плачу за комунальні послуги, продукти, дрібний ремонт. А тепер і його борги?

— Може, варто поговорити з Дмитром Вікторовичем? — запропонувала Аліна. — Він юрист, і часто консультує співробітників.

— Ти думаєш?

— Впевнена. Він допомагав моїй сестрі з юридичними питаннями. І робить це абсолютно безкоштовно.

Через годину Олена вже сиділа у кабінеті Дмитра Вікторовича, юриста компанії, де вона працювала.

— За законом, ви не зобов’язані виплачувати кредити, взяті вашим чоловіком до шлюбу, — пояснював Дмитро Вікторович, поправляючи окуляри. — Якщо ви не підписувалися як співзаймальник або поручитель у договорі.

— Ні, звісно, — похитала головою Олена.

— Щодо проживання у квартирі чоловіка… Ви ж не просто там живете, а ведете спільне господарство, так?

— Так, я оплачую комунальні послуги, купую продукти…

— Ось і добре. У вас є рівноцінний внесок у сімейний бюджет. Тому ніхто не може вимагати від вас оплати чужих боргів, навіть якщо це борги вашого чоловіка, — Дмитро Вікторович поклав руки на стіл. — Я рекомендую вам скласти сімейний фінансовий договір. Це неофіційний документ, але він дозволить чітко розподілити обов’язки і уникнути таких ситуацій у майбутньому.

Олена кивнула, відчуваючи полегшення. Принаймні тепер вона точно знала, що має рацію.

Увечері Олена спробувала поговорити з Ігорем, пояснюючи йому ідею сімейного фінансового договору.

— Тобто ти хочеш контролювати, на що я витрачаю свої гроші? — насупився він.

— Ні, Ігоре, — втомлено заперечила Олена. — Я хочу, щоб ми обидвоє розуміли, хто і за що відповідає в нашій родині. Це нормально.

— А на мою думку, ти просто не хочеш допомагати мені з кредитами, — буркнув він. — Мама права, ти…

— Що “я”? — перебила Олена. — Егоїстка? Жадібна? Невдячна? Що ще про мене наговорила твоя мама?

Ігор мовчав, і це мовчання було більш промовисте за будь-які слова.

— Я зрозуміла, — Олена похитала головою. — Знаєш, мені треба подумати. І тобі також.

Наступного дня Олена затрималася на роботі, розбираючись із квартальним звітом. Коли вона нарешті дісталася додому, в квартирі знову була Оксана Іванівна. Вона та Ігор сиділи за кухонним столом, поміж ними лежав якийсь документ.

— Що відбувається? — спитала Олена, знімаючи куртку.

— О, Олено, — Оксана Іванівна повернулася до неї з холодною усмішкою. — Ми тут із Ігорем обговорили і вирішили…

— Що саме?

— Ігор переоформлює квартиру на мене, — сказала свекруха. — Як страховку.

— Від чого страхування? — не зрозуміла Олена.

— Від розлучення, звісно, — Оксана Іванівна подивилася на неї, як на дитину. — Щоб ти не могла претендувати на його майно.

Олена перевела погляд на Ігоря.

— Ігоре, це правда? Ти погодився на це?

Ігор винувато кивнув головою.

— Мама каже, так буде краще. Ми не знаємо, що буде далі.

— Що буде далі? — луною відповіла Олена. — Ти серйозно? Ти вже плануєш розлучення?

— Ні, але…

— Але твоя мама планує, і ти, як завжди, згоден з нею, — Олена відчула, як щось всередині обривається. — Я зрозуміла.

Вона пройшла до спальні і почала діставати з шафи речі.

— Що ти робиш? — спитав Ігор, стоячи у дверях.

— Те, що давно мала зробити. Іду.

— Куди?

— Не знаю. Поки що в готель, — Олена складала одяг у спортивну сумку. — А потім знайду квартиру.

— Олено, ти перебільшуєш, — Ігор спробував взяти її за руку, але вона відсторонилася.

— Ні, Ігоре. Це не перебільшення. Це просто констатація факту, що наш шлюб існує лише на папері. Ти не чоловік, ти син своєї мами.

Оксана Іванівна спостерігала за сценою з коридору з задоволенням.

— Я ж казала, Ігоре. Вона не цінує те, що ти для неї робиш.

Олена гірко засміялася.

— А що саме він для мене робить, Оксано Іванівно? Дозволяє жити в його квартирі? То я за неї плачу! Годує мене? Так продукти купую я! Може, боронить від вас? Ні, він завжди на вашому боці!

Вона застебнула сумку та накинула куртку.

— Прощайте.

Олено, це неможливо! — вигукнула Світлана, начальниця Олени, коли та розповіла їй про свою ситуацію. — Ти не можеш жити в готелі!

— У мене поки що немає вибору, — знизала плечима Олена. — Я вже шукаю квартиру, але це потребує часу.

Світлана задумалася, постукуючи олівцем по столу.

— Знаєш, у нас є службова квартира для працівників відрядження. Зараз вона порожня, і буде вільна щонайменше місяць. Я можу домовитися, щоб ти там пожила, поки не знайдеш постійне житло.

— Ви серйозно? — Олена глянула на Світлану з надією.

— Абсолютно. Ми не можемо дозволити, щоб наш найкращий референт жив будь-де, — усміхнулася Світлана. — Я просто хочу тобі допомогти.

Квартира була невеликою, але затишною. Розташовувалася на околиці міста, за тридцять хвилин їзди від офісу. В перший же вечір Олена познайомилася з Ніною, ріелтором, яка працювала поряд.

— Ти шукаєш квартиру? — запитала Ніна, коли Олена розповіла їй свою історію. — Можу допомогти. У мене є кілька варіантів.

— Правда? — зраділа Олена. — Це чудово!

— Звісно! — усміхнулася Ніна. — Ми маємо допомагати одне одному.

Того вечора вони проговорили до півночі. Ніна розповіла про своє недавнє розлучення і підтримала Олену.

— Найскладніше — це перший крок, — сказала Ніна. — Але потім стане легше. Повір мені.

Олена кивала, відчуваючи дивну суміш тривоги та полегшення. Вперше за довгий час її розуміли.

Ігор подзвонив через якийсь час.

— Ти справді знайшла квартиру? — спитав він похмуро. — Мама сказала, що ти блефуєш.

— Ні, Ігоре, я не блефую. Я дійсно знайшла квартиру і вже переїхала.

— І що тепер? — у його голосі чути розгубленість. — Ти подаси на розлучення?

Олена зітхнула.

— Мабуть, так. Нам треба це обговорити, але не телефоном.

— Можу приїхати? — швидко спитав Ігор. — Прямо зараз?

Олена сповільнилася, але погодилася. Це була розмова, яку треба було провести віч-на-віч.

Ігор приїхав за годину. Він виглядав змарнілим, під очима залягли тіні.

— Проходь, — Олена пропустила його в квартиру.

Він оглянувся.

— Непогано… Але наша квартира краща.

— Вже не наша, а твоєї мами, якщо не помиляюся, — сказала Олена.

Ігор опустив голову.

— Що сталося?

— Мама продала квартиру, — випалив він. — Вклала гроші в кафе своєї подруги, а воно прогоріло. Все пропало.

Олена дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Ти що, живеш із батьками? Справжній поворот, Ігоре.

— Так, але це тимчасово.

— Так, звісно, — холодно відповіла Олена.

Ігор зробив крок до неї.

— Може, все почнемо знову? Знайдемо нову квартиру разом? Я більше не слухатиму маму.

Олена похитала головою.

— Ні, Ігоре. Це не в квартирі справа, навіть не в твоїй мамі. Справа в тому, що ти не готовий ставити на перше місце нашу родину. Ти завжди вибирав її, а не мене.

— Але я можу змінитись!

— Навіщо? — запитала Олена. — Бо тобі більше нема куди йти?

Ігор довго мовчав, потім сказав:

— Я справді тебе любив, Олено.

— Я теж тебе кохала, Ігоре, — відповіла Олена. — Але цього було замало.

Через кілька місяців Олена повернулася з курсів підвищення кваліфікації і отримала нову посаду координатора міжнародних перевезень. Зарплата зросла, і робота стала цікавою.

Розлучення відбулося швидко — Ігор не заперечував нічого, навіть не прийшов на засідання.

Тим часом, Олена отримала нову квартиру і відсвяткувала своє підвищення разом з друзями. Тепер її життя було справжнім, і вона відчувала, що все тільки починається.

— За нове життя! — сказала Ніна, піднімаючи келих.

— За незалежність! — додала Світлана.

— І за дружбу! — сказала Олена, відчуваючи, як щастя наповнює її серце.

Бо коли чоловік не цінує дружину, вона йде, і їй сама доля допомагає.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.