— Мені здається, ти не розумієш, що ти робиш, Олено, — Оксана Іванівна обережно розклала на столі стос паперів, розправляючи кожен аркуш своїми акуратними пальцями з ідеальним манікюром. — Якщо ти живеш у квартирі мого сина, будь ласка, допоможи йому з кредитами.
Олена дивилася на свекруху, не вірячи своїм вухам. Три роки шлюбу з Ігорем, і ось так, у звичайний четвер, коли вона повернулася з роботи втомлена, її зустріли не вечерею, а стосом кредитних договорів.
— Оксано Іванівно, ви серйозно? — Олена перевела погляд на чоловіка, що стояв біля вікна, засуваючи руки до кишень. — Ігоре, ти теж так вважаєш?
Ігор лише знизав плечима і відводив очі.
— Ну, мама в чомусь має рацію. Квартира моя, вона дісталася від діда. Ти тут живеш… могла б допомогти.
— Допомогти? — Олена підняла брови. — А я, на твою думку, що роблю? Хто платить за комунальні послуги рік? Хтось купує продукти? Хто оплачував ремонт на кухні?
Оксана Іванівна недбало махнула рукою.
— Це все дрібниці. А у Ігоря серйозні зобов’язання перед банками. Ти маєш поділити й цю відповідальність.
— Поділити? — Олена не могла повірити своїм вухам. — Чому я маю платити за кредитами, які він набрав ще до нашого знайомства?
— Бо ви родина, — відрізала свекруха. — В сім’ї все спільне.
Олена відчула, як до горла підступає комок. Вона подивилася на чоловіка, чекаючи підтримки, але Ігор залишався при своїй думці, стоячи біля вікна.
— Я не платитиму за цими кредитами, — твердо сказала Олена. — Я вже вношу свою частку в бюджет нашої сім’ї. І навіть більше.
— Тоді, може, варто подумати про інше місце для проживання? — крижаним тоном сказала Оксана Іванівна.
Олена різко видихнула.
— Я краще знімлю квартиру, там мені таких претензій не висуватимуть!
— Ну йди, йди, — скривилася свекруха. — Побачимо, як ти знову будеш повертатися.
Ігор, нарешті відірвавшись від вікна, обернувся до них.
— Давайте не будемо гарячкувати… — почав він невпевнено, але Олена вже вийшла з кімнати, грюкнувши дверима.
На роботі Олена була вся не в собі. Зазвичай зібрана й уважна, сьогодні вона двічі переплутала документи та надіслала неправильний лист.
— Щось трапилось? — спитала Аліна, заглянувши до її кабінету під час обідньої перерви. — Ти якась засмучена.
Олена підвела очі від монітора.
— Свекруха вчора прийшла з папкою кредитних договорів Ігоря і вимагала, щоб я їх оплачувала. Уявляєш?
Аліна присвиснула від здивування.
— І що, Ігор?
— Ігор… — Олена сумно усміхнулася. — Ігор вважає, що якщо я живу в його квартирі, то повинна “відпрацьовувати”.
— Але ж ти працюєш і вносиш гроші в сімейний бюджет!
— Так! — Олена стукнула долонею по столу. — Я плачу за комунальні послуги, продукти, дрібний ремонт. А тепер і його борги?
— Може, варто поговорити з Дмитром Вікторовичем? — запропонувала Аліна. — Він юрист, і часто консультує співробітників.
— Ти думаєш?
— Впевнена. Він допомагав моїй сестрі з юридичними питаннями. І робить це абсолютно безкоштовно.
Через годину Олена вже сиділа у кабінеті Дмитра Вікторовича, юриста компанії, де вона працювала.
— За законом, ви не зобов’язані виплачувати кредити, взяті вашим чоловіком до шлюбу, — пояснював Дмитро Вікторович, поправляючи окуляри. — Якщо ви не підписувалися як співзаймальник або поручитель у договорі.
— Ні, звісно, — похитала головою Олена.
— Щодо проживання у квартирі чоловіка… Ви ж не просто там живете, а ведете спільне господарство, так?
— Так, я оплачую комунальні послуги, купую продукти…
— Ось і добре. У вас є рівноцінний внесок у сімейний бюджет. Тому ніхто не може вимагати від вас оплати чужих боргів, навіть якщо це борги вашого чоловіка, — Дмитро Вікторович поклав руки на стіл. — Я рекомендую вам скласти сімейний фінансовий договір. Це неофіційний документ, але він дозволить чітко розподілити обов’язки і уникнути таких ситуацій у майбутньому.
Олена кивнула, відчуваючи полегшення. Принаймні тепер вона точно знала, що має рацію.
Увечері Олена спробувала поговорити з Ігорем, пояснюючи йому ідею сімейного фінансового договору.
— Тобто ти хочеш контролювати, на що я витрачаю свої гроші? — насупився він.
— Ні, Ігоре, — втомлено заперечила Олена. — Я хочу, щоб ми обидвоє розуміли, хто і за що відповідає в нашій родині. Це нормально.
— А на мою думку, ти просто не хочеш допомагати мені з кредитами, — буркнув він. — Мама права, ти…
— Що “я”? — перебила Олена. — Егоїстка? Жадібна? Невдячна? Що ще про мене наговорила твоя мама?
Ігор мовчав, і це мовчання було більш промовисте за будь-які слова.
— Я зрозуміла, — Олена похитала головою. — Знаєш, мені треба подумати. І тобі також.
Наступного дня Олена затрималася на роботі, розбираючись із квартальним звітом. Коли вона нарешті дісталася додому, в квартирі знову була Оксана Іванівна. Вона та Ігор сиділи за кухонним столом, поміж ними лежав якийсь документ.
— Що відбувається? — спитала Олена, знімаючи куртку.
— О, Олено, — Оксана Іванівна повернулася до неї з холодною усмішкою. — Ми тут із Ігорем обговорили і вирішили…
— Що саме?
— Ігор переоформлює квартиру на мене, — сказала свекруха. — Як страховку.
— Від чого страхування? — не зрозуміла Олена.
— Від розлучення, звісно, — Оксана Іванівна подивилася на неї, як на дитину. — Щоб ти не могла претендувати на його майно.
Олена перевела погляд на Ігоря.
— Ігоре, це правда? Ти погодився на це?
Ігор винувато кивнув головою.
— Мама каже, так буде краще. Ми не знаємо, що буде далі.
— Що буде далі? — луною відповіла Олена. — Ти серйозно? Ти вже плануєш розлучення?
— Ні, але…
— Але твоя мама планує, і ти, як завжди, згоден з нею, — Олена відчула, як щось всередині обривається. — Я зрозуміла.
Вона пройшла до спальні і почала діставати з шафи речі.
— Що ти робиш? — спитав Ігор, стоячи у дверях.
— Те, що давно мала зробити. Іду.
— Куди?
— Не знаю. Поки що в готель, — Олена складала одяг у спортивну сумку. — А потім знайду квартиру.
— Олено, ти перебільшуєш, — Ігор спробував взяти її за руку, але вона відсторонилася.
— Ні, Ігоре. Це не перебільшення. Це просто констатація факту, що наш шлюб існує лише на папері. Ти не чоловік, ти син своєї мами.
Оксана Іванівна спостерігала за сценою з коридору з задоволенням.
— Я ж казала, Ігоре. Вона не цінує те, що ти для неї робиш.
Олена гірко засміялася.
— А що саме він для мене робить, Оксано Іванівно? Дозволяє жити в його квартирі? То я за неї плачу! Годує мене? Так продукти купую я! Може, боронить від вас? Ні, він завжди на вашому боці!
Вона застебнула сумку та накинула куртку.
— Прощайте.
Олено, це неможливо! — вигукнула Світлана, начальниця Олени, коли та розповіла їй про свою ситуацію. — Ти не можеш жити в готелі!
— У мене поки що немає вибору, — знизала плечима Олена. — Я вже шукаю квартиру, але це потребує часу.
Світлана задумалася, постукуючи олівцем по столу.
— Знаєш, у нас є службова квартира для працівників відрядження. Зараз вона порожня, і буде вільна щонайменше місяць. Я можу домовитися, щоб ти там пожила, поки не знайдеш постійне житло.
— Ви серйозно? — Олена глянула на Світлану з надією.
— Абсолютно. Ми не можемо дозволити, щоб наш найкращий референт жив будь-де, — усміхнулася Світлана. — Я просто хочу тобі допомогти.
Квартира була невеликою, але затишною. Розташовувалася на околиці міста, за тридцять хвилин їзди від офісу. В перший же вечір Олена познайомилася з Ніною, ріелтором, яка працювала поряд.
— Ти шукаєш квартиру? — запитала Ніна, коли Олена розповіла їй свою історію. — Можу допомогти. У мене є кілька варіантів.
— Правда? — зраділа Олена. — Це чудово!
— Звісно! — усміхнулася Ніна. — Ми маємо допомагати одне одному.
Того вечора вони проговорили до півночі. Ніна розповіла про своє недавнє розлучення і підтримала Олену.
— Найскладніше — це перший крок, — сказала Ніна. — Але потім стане легше. Повір мені.
Олена кивала, відчуваючи дивну суміш тривоги та полегшення. Вперше за довгий час її розуміли.
Ігор подзвонив через якийсь час.
— Ти справді знайшла квартиру? — спитав він похмуро. — Мама сказала, що ти блефуєш.
— Ні, Ігоре, я не блефую. Я дійсно знайшла квартиру і вже переїхала.
— І що тепер? — у його голосі чути розгубленість. — Ти подаси на розлучення?
Олена зітхнула.
— Мабуть, так. Нам треба це обговорити, але не телефоном.
— Можу приїхати? — швидко спитав Ігор. — Прямо зараз?
Олена сповільнилася, але погодилася. Це була розмова, яку треба було провести віч-на-віч.
Ігор приїхав за годину. Він виглядав змарнілим, під очима залягли тіні.
— Проходь, — Олена пропустила його в квартиру.
Він оглянувся.
— Непогано… Але наша квартира краща.
— Вже не наша, а твоєї мами, якщо не помиляюся, — сказала Олена.
Ігор опустив голову.
— Що сталося?
— Мама продала квартиру, — випалив він. — Вклала гроші в кафе своєї подруги, а воно прогоріло. Все пропало.
Олена дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.
— Ти що, живеш із батьками? Справжній поворот, Ігоре.
— Так, але це тимчасово.
— Так, звісно, — холодно відповіла Олена.
Ігор зробив крок до неї.
— Може, все почнемо знову? Знайдемо нову квартиру разом? Я більше не слухатиму маму.
Олена похитала головою.
— Ні, Ігоре. Це не в квартирі справа, навіть не в твоїй мамі. Справа в тому, що ти не готовий ставити на перше місце нашу родину. Ти завжди вибирав її, а не мене.
— Але я можу змінитись!
— Навіщо? — запитала Олена. — Бо тобі більше нема куди йти?
Ігор довго мовчав, потім сказав:
— Я справді тебе любив, Олено.
— Я теж тебе кохала, Ігоре, — відповіла Олена. — Але цього було замало.
Через кілька місяців Олена повернулася з курсів підвищення кваліфікації і отримала нову посаду координатора міжнародних перевезень. Зарплата зросла, і робота стала цікавою.
Розлучення відбулося швидко — Ігор не заперечував нічого, навіть не прийшов на засідання.
Тим часом, Олена отримала нову квартиру і відсвяткувала своє підвищення разом з друзями. Тепер її життя було справжнім, і вона відчувала, що все тільки починається.
— За нове життя! — сказала Ніна, піднімаючи келих.
— За незалежність! — додала Світлана.
— І за дружбу! — сказала Олена, відчуваючи, як щастя наповнює її серце.
Бо коли чоловік не цінує дружину, вона йде, і їй сама доля допомагає.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
