Я розлучилася ще 20 років тому, відтоді ні про свого колишнього чоловіка, ні про його родичів і не згадувала. Прожили ми разом майже десять років, ростили донечку, та сімейне життя чомусь не клеїлось з самого початку. Не малу роль в цьому відіграла і мама мого чоловіка, яка постійно говорила, що я не варта її сина.
З свекрухою ми прожили два роки, а потім я наполягла, щоб ми переїхали в місто, житла свого у нас не було, тому ми знімали квартиру. Я розуміла, що сім’ї у нас не виходить, але розлучитися не могла, бо чоловік як-не-як, але забезпечував сім’ю.
А потім чоловік захотів їхати на заробітки, я його відпустила, бо нам треба було думати про житло. Але з цього нічого не вийшло, бо на заробітках у чоловіка з’явилася інша, і він сам подав на розлучення. Я залишилася сама з донькою, свекруха теж від нас відхрестилася, не допомагала нам від слова зовсім.
Той час був для мене наскільки важким, що я навіть згадувати про це не хочу. Я влаштувалася на дві роботи, зранку до вечора працювала, аби забезпечити себе і дитину. А потім я зустріла Ярослава, він був повною протилежністю моєму чоловікові – спокійний, надійний, вірний. Він запропонував мені одружитися і переїхати до нього. Так ми і зробили.
З Ярославом я прожила вже майже 18 років, у нас є спільна дочка, але і старшу доньку він любить як рідну. Живемо ми дуже добре, все завдяки моєму чоловікові.
І тут раптом дзвінок із минулого – мені зателефонували сусіди моєї свекрухи і розповіли, що вона сильно захворіла, а приглянути за нею нікому. Виявляється, її сина, мого чоловіка, давно не стало, і єдиною родичкою залишилася моя дочка, її онучка. От сусідка і вирішила нам повідомити, що у бабусі є серйозні проблеми.
Спочатку я думала відмовитися і навіть нічого доньці не говорити, але мій чоловік запропонував інший варіант, він сказав, що якщо так сталося, і до нас звернулися по допомогу, то ми відмовлятися не будемо. Крім того, ні у мене, ні в мого чоловіка вже немає батьків. Чоловік ще сказав фразу, що люди беруть прийомних дітей і доглядають, а ми візьмемо обов’язок доглядати прийомну бабусю.
Я подумала і погодилася. Зараз ми забрали свекруху до себе. Вона з вдячності обіцяє переписати на нас свій будинок, та справа не в цьому, справа в людяності.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.