Я маю лише одну доньку. З дитинства ми з чоловіком вкладали у неї свою любов і турботу, адже розуміли, оскільки маємо єдину дитину, то вона й буде нам опорою і радістю на старості років.
Вона наша надія на майбутнє, так і назвали свою доньку – Надія.
Але, я ніколи й подумати не могла, що колись не захочу спілкуватися зі своєю єдиною донькою. Не думала, що таке станеться на старості років.
Чомусь довіряла їй дуже, мені здавалося, що донька мене ніколи не підведе, завжди будемо з нею єдиним цілим, єдиною сім’єю.
Зараз мені вже 67 років, я живу в селі сама.
Чоловіка мого, рідного батька нашої Надійки, ще 5 років тому не стало, на жаль, тому в хаті я тепер живу одна.
Для мене то був дуже складний період в житті, адже чоловік у мене був дуже хорошою людиною, він в усьому підтримував свою сім’ю, в усьому нам допомагав, добре ставився до всієї родини.
Мій Петро мав золоті руки, а в селі це справжній скарб, адже чоловік за що не візьметься – всюди у нього лад, він швидко усе поладнає.
Петра мого люди в селі поважали, він ніколи не відмовить в допомозі, завжди підтримає, прислухається до всіх.
А зараз я залишилася сама без такої золотої і люблячої людини, самі розумієте, після того важко мені.
Але ще тримаю гарне господарство: корова, гуси і кури, ще й гарний город. Я звикла до важкої сільської праці, а тепер, коли живу одна і розради іншої немає у мене, як турбота за моїм господарством.
З ранку до ночі я на дворі, щонеділі ходжу на базар, так я біля людей і недобрі думки мені не надокучають.
А найбільше у цей час мене радує те, що я можу допомогти своїй єдиній доньці, адже вони з чоловіком та двома дітками живуть в однокімнатній квартирі, зараз відкладають гроші, щоб купити більшу квартиру і я їм теж вирішила допомогти, тихенько гроші відкладаю для них, хоча дітям ще нічого про це не говорю.
Цього року мені донька купила путівку в санаторій, це була пізня осінь, тоді було трохи дешевше, бо в них теж зараз грошей немає. Донька казала, що хоче, щоб я відпочила і купила мені ту путівку на цілих 14 днів.
Я їхати не хотіла, та донька вмовила, вони з чоловіком поки взяли спеціально відпустку, тому цих два тижні з дітьми проведуть у селі.
В санаторії було добре, так гарно я не відпочивала давно. Там я дійсно набралася сили, не думала про роботу, а просто насолоджувалася життям своїм.
А коли повернулася додому – то відразу засмутилася.
В хліві нікого немає, порожньо в усіх клітках. Я не могла повірити в це. Декілька разів то зайду, то вийду, наче це сон якийсь і я не можу прокинутися, або я не до себе додому попала виходить.
Ну як таке можливо? Як могло статися таке? Я не розуміла нічого.
А Калина моя, моя Калина, корівонька моя теж не стояла на своєму місці.
А все виявилося досить банально, поки мене не було вдома, мої діти продали все господарство, провели мені в хату воду, зробили туалет, душ і тепер в хаті я й посуд можу мити.
Донька моя з зятем щось пояснювали там, що мені важко вже, адже немолода, молоко здаю за копійки, зерно зараз дороге.
Мені потрібно відпочивати на старості років, а не з ранку до вечора жити в селі.
Та зі своєю донькою я й досі не розмовляю. Не можу пробачити їй свою Калину.
Ну як так з матір’ю можна вчинити?
Фото ілюстративне.
