fbpx
Життєві історії
Мені вже 68 років. Рідні діти зі мною спілкуватися зовсім не хочуть, хоча я все віддала їм. А почалося це ще тоді, коли чоловік знайшов собі іншу, забрав одну квартиру собі і пішов до неї

Зараз мені 68 років.

Багато людей в такому віці каже, що я вже давно немолода, або вже стара людина чи жінка.

А я не люблю так казати і ніколи не кажу. Я ще жінка, яка хоче жити і має плани на своє майбутнє.

Дякувати Богу, я маю здоров’я ще на свій вік і сама собі можу дати раду і сподіваюся, що так буде надалі, а якщо й ні, то я щось вирішуватиму, але не хочу, щоб мене вважали тягарем і на старості років вказували мені, як я маю жити.

Часом люди похилого віку повертаються в думках у своє минуле і думають, що багато речей вони могли змінити, могли вчинити по іншому у різні моменти свого життя.

Часто таке трапляється і зі мною. Я дуже багато віддала і присвятила часу своєму чоловікові і своїм рідним дітям.

Я завжди, не дивлячись на те, що мала двох дітей, але працювала, мала непогану роботу і заробляла добре.

З чоловіком жили наче ми добре усі роки нашого шлюбу, а потім він пішов до іншої, забрав одну нашу квартиру, адже у шлюбі ми придбали дві, і спокійно став жити іншим життям, наче й не було мене в його житті ніколи.

Я тоді ще більше стала працювати і приділяти багато часу своїм дітям.

Діти виросли, я весь час підтримувала їх в усьому, дуже допомагала фінансово в усьому.

Потім з’явилися онуки, і знову різні прохання про допомогу, гроші, кінця й краю немає потребам моїм рідним людям.

І я стала помічати, що мої рідні звикли просто до того, що від мене потрібно лише брати.

Я, в свою чергу, нічого не отримувала в замін, навіть самої елементарної подяки. Але я ніколи не бачила її в очах своїх рідних.

Тому, озираючись в минуле, я зрозуміла, що зробила багато помилок, сама в усьому знецінила себе. сама дозволила дітям так до себе відноситися.

Тому вирішила, що далі так не буде, я буду жити лише для себе. І дійсно стала робити так.

Потреби дітей і родини я відкинула на другий план, а стала більше часу приділяти собі і своїм потребам.

А якось зять з донькою, без попередження привели мені онука і сказали:

– Мамо, цього року Михайло вступатиме до інституту, він близько біля тебе, тому ми вирішили, що він житиме з тобою в квартирі. Ось ми вже й речі його привезли.

Я була настільки здивована, що мене ніхто не запитав, не поцікавився моєю думкою, а просто привели онука. Ні продуктів, ні грошей на його харчування. Абсолютно нічого більше не дали!

Я не дріб’язкова людина, люблю свого онука. Але з якого дива?

Оговтавшись, я набрала свою доньку, вони з чоловіком вже вдома були, і сказала, що так, діти, не робиться, потрібно хоч запитати було.

Донька сказала, що вони все обдумали і так буде краще для дитини.

Потім Ольга попрощалася, але забула вимкнути телефон і я почула, як вони з чоловіком говорять, та вона вже у віці, скільки їй залишилося, нехай живе дитина, вона хіба їй заважає, все одно кварту ту скоро будемо ділити.

Я розумію, що, як би це не звучало сумно, але діти говорили правду, та мене це так зачепило, що передати важко.

Я зібрала онукові речі назад, сказала, що в мене плани свої і вони зовсім інші, просила йти до батьків і вони все владнають самі, але вже без мене.

Я вирішила, що краще здав кімнату в оренду людині, яка доглядатиме мене, але нікому не буду винна, а буду жити так на старості років, як хочу я і ніхто командувати мною не буде.

Діти тепер зі мною не спілкуються. Але що я зробила не так? В чому помилилася?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page