Я сиділа на кухні і не розуміла. Ми з чоловіком прожили всього-навсього кілька місяців, але я вже думаю — чи розлучатися, чи жити далі, чи воно якось утрясеться.
Бо чесно — я вже не знаю, що це: сім’я чи якісь бухгалтерські порахунки.
Мені взагалі треба було задуматись про те, що Валера якийсь не такий, ще тоді, коли я пішла з ним перший раз на зустріч у кафе.
Я пам’ятаю, як він взяв чек, витяг телефон, поділив на калькуляторі навпіл — навіть хліб порахував, після чого озвучив мені скільки з мене. І ми заплатили обоє, кожен за своє.
Я тоді прийшла додому ошелешена й кажу мамі:
— Мамо, щось він дивний. Я сама за себе заплатила. Добре, що хоч гроші з собою мала, а то осоромилася б ще перед людьми.
Мама задумалася, присіла на табуретку і каже:
— Може, це й не погано. Заощадливий чоловік. Будете жити в добрі. З ним тобі точно буде усього вистачати. Не те, що твій Максим — ледве до стипендії дотягував, а ще й тебе підгодовував своїми боргами.
І справді, з Максимом я якраз посварилася, тож, мабуть, хотіла переконати себе, що Валера — це стабільність. Він був наполегливий, уважний, але — без квітів, без подарунків. Просто “раціональний”.
Мені тоді це навіть здавалося дорослим підходом, так переконала мене мама.
Ми гуляли, ходили в кіно, але навіть за проїзд у автобусі кожен платив сам. “Справедливість”, як він казав.
А потім — весілля. Маленьке, скромне. Кожен платив за себе. Батьки мої все оплатили — сукню, ресторан, фотографа. Валера прийшов і сказав, що “все по чесному”. Тобто навіть весілля не стало для нього приводом бути щедрішим.
І знаєте, я тоді подумала: “Ну, головне, щоб не пив, не гуляв, працює — і слава Богу”.
Після весілля я влаштувалася на роботу. Перша зарплата — і перші Валерині “правила”.
— Тепер у нас роздільний бюджет, — каже. — Я тебе попереджав. Ми все платимо порівну: комунальні, продукти, техніку, ремонт.
Я здивувалася, бо думала, що правило — кожен платить за себе сам, діє лише до весілля, розгублено питаю:
— А моя косметика? Засоби гігієни?
— Це якщо тобі лишаться гроші, — спокійно відповів він.
І я тоді ще наївно кивнула. Думала: “Нічого, втягнуся”.
Втягнулася. Але не в сімейне життя — у виживання.
Через місяць я вже знала напам’ять ціни всіх продуктів, тому що ми разом складали список і потім він усе зводив у таблицю в Excel.
Кожного разу, коли я щось купувала, він просив чек. І, якщо там були “зайві покупки” — наприклад, гель для душу або кава, яку я люблю, — він казав:
— Це твоє особисте. Я не повинен це оплачувати.
Я не сперечалася. Але коли я одного разу купила йому нову сорочку “просто так”, він сказав:
— Не треба таких жестів. Це створює фінансовий дисбаланс.
Але найгірше стало тоді, коли я захворіла.
Температура, горло болить, лежу. Кажу:
— Валеро, купи, будь ласка, йод і жарознижувальне.
Він подивився і каже:
— А гроші на це в тебе є?
— Я ж лежу хвора!
— Ну я куплю, але запиши потім, бо треба буде поділити порівну.
І він реально потім відняв половину вартості з мого гаманця.
Остання крапля — буквально — була тоді, коли вдома закінчився йод.
Ми з ним готували вечерю, і я випадково порізала палець. Шукаю йод — порожньо. Кажу:
— Треба купити.
А він, не відриваючись від телевізора:
— Ну, купи завтра, коли вийдеш.
— Може, ти по дорозі візьмеш?
— Ні, ти ж користуєшся частіше, — каже. — Це ж твоє.
І от я стою на кухні, завʼязала палець бинтом, а він сидить і їсть борщ. І мені стало не боляче — а просто гидко.
Тієї ночі я не спала. Дивилася у стелю й думала: “Як я до цього дійшла?”
Адже він не злий, не грубий. Просто скупий. Холодний. Наче живе поруч — але його більше турбують копійки, ніж я.
Наступного дня я зібрала сумку й поїхала до мами.
Мама, як побачила, одразу все зрозуміла.
— Ну що, економіст твій збанкрутував? — сказала з гіркою усмішкою.
Я розплакалась.
— Мамо, він не поганий. Просто я з ним, як рахунок у банку, а не жінка.
Мама обняла мене:
— Доню, щедрість — то не про гроші. То про душу. Якщо людина не ділиться теплом, то не поділиться й копійкою. Я помилилась, бо вважала, що такі чоловіки — для сімʼї найкращі.
Минув тиждень. Валера подзвонив.
— Коли повернешся? — питає сухо.
— Не знаю.
— У нас же ще комунальні. Я не хочу платити за двох.
— Плати за себе. Бо мене там більше не буде.
Він мовчав кілька секунд, а потім каже:
— Ти робиш помилку. Зі мною було стабільно.
Я усміхнулася.
— Так, стабільно. Як у холодильнику.
Через пів року я вже жила в орендованій квартирі. Сама. Здавалося б — знову починати з нуля. Але цього разу я почувалася живою. Я купувала те, що хотіла. Варила каву не по “грамам”, а як душа просила.
І коли прийшла зарплата, я вперше не рахувала — скільки кому винна. Я просто купила собі квіти.
Того дня я зрозуміла: скупість — це не риса, це хвороба. І вилікувати її не можна. З нею або живуть, або тікають. І я — втекла вчасно.
Через рік я випадково зустріла Валеру в місті. Він ішов із якоюсь жінкою, тримав у руках пакет із магазину. Вона сміялася, а він, як завжди, дивився на чек.
Я пройшла повз, і мені стало навіть не шкода. Бо я вже знала: він і в коханні рахує, скільки “вклав” і “отримав”. А там, де кохання рахують — любов довго не живе.
Тепер, коли хтось запитує мене:
— А який чоловік тобі потрібен?
Я відповідаю:
“Такий, що коли закінчиться йод — купить його без калькулятора.”
Бо, зрештою, щедрість — це не про гроші. Це про те, щоб не рахувати, скільки ти віддав, коли віддаєш із серця.
А як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, коли пішла від чоловіка?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
