fbpx

Мені тут в Італії ніхто не вірить, що вдома моїм грошам не радіють, а хочуть, щоб я поверталася. Одна подруга тут плачеться, що її донька всі гроші забирає у неї, ще й мало постійно. Інша не знає, що робити, бо в хату, яку вона збудувала, чоловік привів іншу жінку. Я тут їх послухала, і зрозуміла, що щасливих заробітчанок дуже мало, або їх зовсім немає. Жінки тут здоров’я втратили, а повертатися не мають куди

– Валентино, ти спочатку додому повертайся, а тоді і поговоримо, – загадково сказав мені чоловік, коли я йому зателефонувала з Італії і попросила пояснити, що за жінка господарює в нашому домі.

Відколи мені донька зателефонувала і натякнула, що якщо я не приїду, то можу пошкодувати, я спати не можу. І чоловік загадково мовчить, каже, приїжджай і будемо говорити.

Я в Італії вже 7 років. Коли їхала, то особливої потреби в цьому не було, ми з чоловіком непогано жили, мали свій будинок, господарку, одним словом, не бідували.

А мені захотілося мати більше, я завжди хотіла великий будинок, та й сусідські доми заробітчанок, які росли як гриби, мені неабияк муляли око. Не те, щоб я їм заздрила, просто хотіла так само мати, щоб у мене було не гірше, ніж у них.

– Коли ж ти, Валентино, нарешті зрозумієш, що щастя не в грошах? Ти думаєш, що всі ті, хто має високі будинки, щасливі в них? – намагався нарозумити мене чоловік.

Але я його не слухала, бо загорілася бажанням мати великий будинок. Тоді мені здавалося, що якщо я буду мати великий дім, то нарешті стану щасливою. Якби я знала, як я тоді помилялася.

Не втримав мене чоловік, я знайшла знайому, яка в Римі працювала, і вона забрала мене до себе. Я так тішилася, коли отримала першу зарплату в тисячу євро, зателефонувала своєму чоловікові, кажу, Іване, перша тисяча є, якщо так далі піде, то за 3-4 роки наша мрія здійсниться.

– Це твоя мрія, Валентино, – сумно відповів чоловік.

Я тоді на нього образилася, думаю, інші чоловіки раділи б, що дружина гроші заробляє, а цей не оцінив моїх старань. І що найголовніше, він ще доньку так само проти мене налаштував.

Донька заміж вийшла, вони з зятем непогано господарюють, обоє працюють, заробляють, і від моїх заробітчанських грошей відмовляються.

Мені тут в Італії ніхто не вірить, що вдома моїм грошам не радіють, а хочуть, щоб я поверталася. Одна подруга тут плачеться, що її донька всі гроші забирає у неї, ще й мало постійно. Інша не знає, що робити, бо в хату, яку вона збудувала, чоловік привів іншу жінку.

Я тут їх послухала, і зрозуміла, що щасливих заробітчанок дуже мало, або їх зовсім немає. Жінки тут здоров’я втратили, а повертатися не мають куди.

Та я була впевнена, що у мене зовсім інша ситуація. За 7 років, поки я в Італії, я таки здійснила свою мрію – тепер у мене на подвір’ї є двоповерховий будинок, який як я і хотіла, найкращий в селі.

Мені б радіти, та тут донька мені телефонує, і каже, що у батька з’явилася жінка, яка до нього приходить додому.

Я спочатку не повірила, подумала, що вони так кажуть, бо хочуть, щоб я швидше додому поверталася. Зателефонувала чоловікові, а він нічого не заперечує, а спокійно відповідає, що поговоримо, коли я приїду.

Я вже зовсім заплуталася, не знала, що робити. А жінки тут мені кажуть, щоб я не жартувала з цим.

– Збирайся, Валентино, і їдь. А то втратиш чоловіка, як і я, – каже мені Ольга.

І хоч мені не зручно було в червні брати відпустку, та я таки відпросилася на тиждень-два, вирішила, що таки поїду додому і подивлюся, що там відбувається.

Чоловіка я про свій приїзд не попереджала, і доньці вирішила нічого не казати. Не те, щоб я хотіла сюрприз зробити, просто я до кінця не вірила, що історія з цією жінкою – це правда. Ну як, думаю собі, він посмів привести в мою хату жінку?

Але виявилося, що ще й як посмів. Я зранку приїхала і застала їх удома. Жінка навіть не відчувала дискомфорту, сиділа, пила каву на моїй кухні, і чекала, що буде далі.

А чоловік спокійно сказав, щоб я присіла, будемо вирішувати, що робити далі.

– Як ти міг? – питаю я чоловіка. – Я ж для нас старалася.

– Ти втілювала в життя свої бажання, – каже Іван. – А мені дружина потрібна була.

Я розплакалася, бо ситуація така, що й ворогу не побажаєш. Я ж хотіла як краще, а вийшло так, що я і без чоловіка залишуся, і без половини будинку, бо Іван виявив бажання ділити будинок.

Донька моя теж добра, стала на сторону батька, каже, що я сама винна, бо вони просили мене не їхати, а я їх не послухала.

Виходить, праві були мої подруги, коли казали, що нема щасливих заробітчанок. І що мені тепер робити? Як бути?

,Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page