– Мені треба, щоб вдома хтось робив, а не вилежувався по лікарнях. Тож, кажи, хай тебе дітки забирають. Я собі іншу знайду, а тебе не знаю. Заплакана Дарина, дзвонила до дітей. У лікарні всі дізналися про Дарчине горе. Чоловік не хотів, щоб жінка поверталася додому. Дуже часто дивуєшся людській бездушності та черствості, ніколи не знаєш, коли ти можеш бути у такому становищі, як та людина, яку ти кривдиш.
Чоловік хотів, щоб з ним жила наймичка За матеріалами Вісник К
Маршрутка «Луцьк-Нововолинськ» була переповнена. Серед веселої юрби студентів худенька жіночка з двома рябими сумками виглядала незвично. «Тітко, тре було для переїзду інший день обрати, бо в п’ятницю автобуси окупує молодь. Ви що не в курсі?» – гигикнув парубійко поруч. «Нема мені коли чекати. Коли кличуть заміж, тоді й їду», – з посмішкою відповіла. «О, то ви наречена? А не пізно?» – здивовано підняла брови юна білявка. Замість відповіді тітка Дарина почала розповідь.
Спочатку мив посуд, говорив ласкаві слова.
Андрія не стало кілька років тому. Сама залишилася в хаті: діти мають квартири у місті. Навідувалися до неї на вихідні, та ті гостювання були короткими. У 55 ще хотілося тепла, рідну людину, з якою б можна було погомоніти, порадитися. Натрудившись біля господарки – тримала корову, свині, птицю, ввечері відпочивала, перечитуючи газети. В одній натрапила на оголошення: «Порядний, приємної зовнішності чоловік 60 років, шукаю когось для створення сім’ї. Жінку не ліниву, не сварливу, добру душею. Маю хату в селі. На переїзд не погоджуся. Запрошую до себе майбутню господиню моєї оселі та серця». Ці останні слова її найбільше зачепили. «А може, зателефонувати? – закралася у голову думка. – Он у сусідньому селі вже скільки років дядько Панас з дружиною живуть. І добре їм. А спочатку сміялися всі, що по оголошенню її виписав… Нині заздрять». З такими думками не один день лягала спати. Нарешті зважилася порадитися з донькою.
– Як знаєте, мамо. То ваше життя – як хочете, так і робіть, ми перечити не будемо. Лише дивіться, щоб пройдисвіт якийсь не трапився. Ніяких документів, чи великих грошей йому не давайте, – повчала дитина.
Ще місяць роздумувала – і таки зважилася. Голос у слухавці був приємний. Чоловік сказав, що його звуть Кузьма, жінки давно не стало, дітей не мав, тож на старості ні від кого підтримки не чекає. «Хочу, щоб була жива душа поруч, тому й дав оголошення», – просто пояснив. «Ось і познайомилися,» – полегшено зітхнула Дарина. Вони зідзвонювалися кілька разів на день, а через місяць вирішили зустрітися. Новому знайомому насправді виявилося 67 років, але виглядав він гарно, тому Дарина не звернула особливої уваги на «опечатку» в оголошенні. Посиділи у кафе, сподобались один одному. Кузьма запропонував переїхати до нього. Хату Дарина залишила на сусідів і поїхала на Полісся. У нового чоловіка й справді було хороше господарство. Дві корови, кінь, гуси, качки. «І як з усім справлявся?» – дивувалась, пораючись у дворі. Жили вони майже біля лісу, сусіди були далеко, тож ніхто парі не заважав. Все у них ладилося, хоч і важко щодня працювали, але втома забувалася, коли чоловік ввечері обiймaв, говорив лacкаві слова. Допомагав їсти приготувати, посуд помити. Через деякий час Дарина познайомила нового чоловіка з дітьми. Почали їздити один до одного в гості. Минуло п’ять років. Жінка зауважила, що Кузьма більше лежить на ліжку, ніж порається біля худоби.
– Я вже старий, сили не маю, – відповідав на її слова. – А ти ще молода, це треба тобі і твоїм дітям, тож працюй.
Встигала скрізь: їсти приготувати, попрати, картоплю посадити. Коли прийшов час її збирати, чоловік навіть мішка на плечі не подав: «Нема дурних таку вагу совати» – сказав і сів на стільчик у садочку. Щоденна робота підipвала здоров’я жінки і якось, виходячи з погреба, вона знепритомніла і потрапила в лікарню.
За тиждень Кузьма навіть не навідався. Донька привезла гроші та продукти. Дарина наважилася зателефонувати до чоловіка.
– Що, була потрібна тобі здоровою, а зараз вже ні? – навіть не привітавшись, почала.
– Бач, яка ти догадлива, – аж розсміявся чоловік. – Мені треба, щоб вдома хтось робив, а не вилежувався по лiкapнях. Тож, кажи, хай тебе дітки забирають додому. Я собі іншу знайду, а тебе не знаю.
– Та як же так, ми стільки прожили, – не могла повірити вухам. – Ну не розписались, то й що? Все ж було на моїх плечах, а тепер виганяєш на вулицю? Ні, так просто я не піду!
– Як тільки ступиш на поріг, подивишся у мене, – сказав грізно і вимкнув телефон.
Дзвонила до дітей, а ті пообіцяли приїхати з міліцією. Як могла відмовляла: не хотіла сорому, та й боялася. Втішали жінку подруги по палаті. Одні радили подати на співмешканця в суд, інші – плюнути й забути, треті – вертатися до своєї хати і жити далі.
– Вернутися то я можу, але там поселився внук з дружиною. Чи не заважатиму їм? – говорила крізь сльози.
За кілька днів про горе Дарини з десятої палaти знала вся лікарня. Бабство є бабство, погорювали разом, поплакали. А тоді вирішили шукати Дарці іншого мужика.
– І що ви думаєте, засватала мене одна больна за свого брата двоюрідного, – підсумувала свою розповідь тітка. – Бачила я його. Непоганий, ще й молодший за мене. Добрячий характером, всім у палaті цукерки привозив. Живе самотньо у Володимирі, має квартиру двокімнатну. Каже, доглядиш мене до cмepті – все тобі залишу. Пенсію отримує добру, бо воєнний колишній. Ех, думаю, треба попробувати. Але тепер я розумніша стала, потребувала, щоб все офіційно оформили. Завтра розписуватися будемо, то везу деякі продукти до святкового столу. Отак життя може повернутися!
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
