Марту в університеті справді знали всі, хоча вона ніколи не прагнула цієї уваги. Вона була втіленням тихої, гідної краси: висока, струнка, з водоспадом темного волосся і поглядом, у якому читалася глибока внутрішня зосередженість. Марта не була зіркою вечірок чи скандалісткою. Її світом були бібліотечні полиці, конспекти та спокійний ритм відмінниці. Вона не мала потреби у гучних компаніях, адже мала свою найвірнішу супутницю – Марійку, просту й щиру дівчину з гірського села.

Марійка була протилежністю Марті: відкрита, гамірна, завжди готова до сміху. Її розповіді про рідний край були наче старовинні казки: про дерев’яну хату, що пахне смерекою, про візерунчасті різьблені віконниці, про ранкові тумани, що пеленою сповзають з гірських вершин, і про хлопця, який з нетерпінням чекав її повернення.

Коли прийшло запрошення на весілля, Марта відчула несподіване тремтіння – це був квиток у справжнє, невигадане життя, про яке вона лише чула, і їй справді хотілося побачити все на свої очі.

«Поїдеш, Марто, обов’язково поїдеш! – сміялася Марійка, її очі виблискували щастям. – Побачиш справжнє свято, не те, що ваші міські посиденьки».

Весілля було саме таким, як обіцяла Марійка, і навіть кращим. Воно гуділо, співало, вирувало трембітами й танцями до самого світанку. Атмосфера була настільки теплою, настільки щирою, що Марта відчула, як розслабляється її затиснуте міське серце. Саме в цій вирі вона зустріла Сергія. Він був другом нареченого, приїхав із далекого міста, і його присутність одразу відчувалася. Сергій говорив із впевненою, майже зухвалою легкою, жартував так, що всі навколо сміялися, але в його очах була дивна, ледь помітна суміш цієї ж зухвалості й якоїсь прихованої втоми чи, можливо, гіркоти.

Вони танцювали під дзвінкі народні мелодії, а потім довго стояли на ґанку дерев’яної хати, дивлячись, як місяць освітлює гірські схили. Пили гарячий, міцний чай з термоса, Марта вперше розповідала про свої студентські мрії, а Сергій слухав, кидаючи влучні, але обережні ремарки. Вони сміялися з дрібниць, і цей сміх здавався Мартині настільки вільним, що вона майже не впізнавала себе. Коли настав час від’їзду, Сергій просто, без зайвих слів, попросив її номер телефону.

«Я подзвоню», – сказав він, і в цьому простому обіцянні була непереборна сила.

Він подзвонив. Їхні зустрічі у місті були як спалахи – красиві, напружені, але завжди недовгі. Сергій був майстром уникати. Він говорив про мистецтво, про політику, про що завгодно, але ніколи – про себе і, що найважливіше, ніколи – про майбутнє. Марта, засліплена цим вихором емоцій, майже не звертала на це уваги, доки життя не завдало їй абсолютно несподіваного, доленосного удару. Вона дізналася, що чекає дитину.

День, коли вона повідомила йому цю новину, закарбувався в її пам’яті назавжди. Тремтіння рук, нескінченна пауза перед тим, як набрати його номер, шалений стукіт серця, коли він підняв слухавку.

«Сергію, я… я вагітна», – прошепотіла вона, віддавши в ці слова всю свою надію і страх.

Тиша. Гнітюча, важка, нестерпна тиша, яка тривала, здавалося, вічність.

«Мені треба подумати», – це було все, що він сказав, перш ніж покласти слухавку.

Він не подзвонив. І більше не з’явився. Сергій зник. Без жодних пояснень, без прощального листа, без сліду. Пізніше, з розрізнених чуток від спільних знайомих, Марта дізналася суху, цинічну правду: він вигідно одружився з донькою впливового бізнесмена і поїхав з дружиною за кордон. Ночі Марти перетворилися на марафон безсоння, а дні – на маскування болю за усмішкою. Єдине питання, яке її мучило, було: як жити далі?

Поруч була лише мама. Вона не вичитувала, не судила, не ставила незручних запитань. Її слова були твердими, як скеля, і заспокійливими, як бальзам: «Народимо. Я допоможу. Ти довчишся. Ми справимось». І вони дійсно справилися.

Марта завершила навчання в університеті, знайшла роботу, працювала до виснаження. Ночами вона колисала маленьку Оксанку, вдень бігла на роботу, а вечорами – вчилася. Вона навчилася бути сильною. Навчилася не чекати. Навчилася закривати двері за минулим, не дозволяючи йому боліти надто голосно.

Роки пролетіли, мов гірські потоки. Оксанка росла – розумна, добра, але з тією ж непохитною внутрішньою впертістю, що й Марта. У двадцять два вона, як пташеня, вилетіла з гнізда – поїхала навчатися в Австрію. Марта пишалася донькою безмежно, але водночас відчувала дивну, незвичну порожнечу. Здавалося, головну місію життя вона виконала, а далі – тиша, спокійний, але трохи сумний штиль.

Їй було сорок два. Вона була успішною менеджеркою, доглянутою, красивою жінкою, яка вміла тримати себе і своє життя під контролем. Вона вкладалася в роботу, уникала розмов про особисте і змусила себе повністю забути ім’я Сергія.

Аж поки не подзвонила Марійка.

«Приїжджай до нас на Різдво! Ти ж вічно в роботі! Відпочинеш, Марто», – благала подруга.

Марта, керуючи своїм великим, дорогим позашляховиком, поїхала в гори. Вона шукала зміни картинки, сподіваючись, що гірське повітря принесе полегшення душі.

Вечір Різдва був на диво теплим і чарівним. За великим святковим столом сиділи знайомі обличчя, лунала коляда, сміх. Марта вперше за довгий час відчула, як напруга полишає її тіло. Вона розслабилася, насолоджуючись простим, щирим теплом. І саме в цей момент хтось рішуче постукав у двері.

«Я відчиню», – сказала Марта, підводячись.

Вона відчинила двері – і світ зупинився. Вона не могла повірити своїм очам.

На порозі стояв Сергій.

Він був постарілий, змарнілий. Його колись зухвалі очі були тепер втомленими й ніби вицвілими від часу. Але він упізнав її одразу.

«Марто…» – його голос був ледь чутним шепотом.

Пізніше, коли гості розійшлися, вони залишилися самі. Сергій говорив повільно, ніби кожне слово, кожен склад, був для нього виснажливим тягарем.

«Я шукав тебе, Марто. Я хотів попросити вибачення. Моє життя… воно не склалося. Ми з дружиною не мали дітей, розлучилися. Я багато думав про те, що сталося. І зрозумів: поки я не скажу тобі щиро “пробач”, нічого в моєму житті не зміниться».

Марта мовчала. В ній не було місця для злості, лише холодна, кришталева ясність. Біль давно перетворився на шрам, який більше не болів.

У цю мить її телефон задзвонив. Це була Оксанка. Телефонувала з гірськолижного курорту в Альпах.

«Мамо, дивись!» – сміялася донька, показуючи відео, як вона мчить на лижах. – «Тут неймовірно! Передавай усім привіт!»

Марта усміхалася, тримаючи телефон. Сергій стояв поруч, заворожено дивлячись на екран. Він не знав. Він навіть не здогадувався.

«Це… моя дочка?» – тихо, майже не вірячи, запитав він, коли Марта завершила розмову.

Вона повільно, впевнено подивилася йому в очі. У її погляді не було ненависті, лише факт.

«Ні, Сергію», – відповіла вона спокійно. – «Це моя дочка. У тебе немає дітей».

Він зблід, як полотно, і затремтів.

«Це жорстоко, Марто…» – вимовив він, ледве стримуючи емоції.

«Жорстоко?» – перепитала вона, роблячи крок до дверей. – «Жорстоко було тоді, коли ти втік. А це, Сергію, просто справедливо. Це все, що я маю тобі сказати».

Вона вийшла на ґанок і вдихнула морозне, чисте гірське повітря. Минуле більше не мало над нею влади. Воно залишилося там, де йому було місце – на старому ґанку, під Різдвяним небом.

Бо іноді життя не мстить, воно лише доводить, що все розставляє по місцях.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.