Нещодавно я отримала у спадок від бабусі квартиру, моя мама дуже хотіла, щоб саме мені все дісталося. Але коли я зрозуміла, що через це вона зіпсувала свої стосунки з рідною сестрою, я відмовилася від квартири. Мама через це дуже засмутилася, навіть образилася, адже вона старалася заради мене.
Мама моя має специфічний характер, мій батько з нею давно розлучився, я в якійсь мірі навіть його розумію. І з сестрою мама ніколи не дружила, стосунки між нами завжди були натягнуті. Але мама ніколи за собою провину за обмани не відчувала.
– Крім тебе про тебе ніколи ніхто не подумає, тому самій треба крутитись, – повчала вона мене.
Вона сама не любила говорити правду, і мене так вчила. А я не вміла і не хотіла брехати, мені було соромно. Пам’ятаю, мама не хотіла платити за мене у автобусі, коли я була маленькою. Там був безкоштовний проїзд до шести років, начебто. А мені вже виповнилося сім. Кондуктор мамі повірив, тому що я завжди була дрібною і виглядала молодшою за свій вік. Я всю подорож сиділа, як на вугіллі.
Одним словом, я характером пішла зовсім не в маму. І це її неабияк засмучувало. Вона вважала, що все робить правильно. Саме завдяки цій особливості у мами складалася кар’єра, а ми жили непогано навіть після того, як від нас пішов батько.
Я в мамині справи намагалася не лізти, але іноді таки доводилося. Вона дуже хотіла, щоб я закінчила школу із золотою медаллю. Вчилася я завжди не дуже добре, але знала, що на золото я не тягну. Проте мама почала свої якісь підкилимні ігри, і все-таки мене витягли на золото. Мені було дуже соромно стояти поряд із хлопцями, які насправді були гідні медалі. Усі чудово розуміли, що мене просто витягли.
З мамою ми тоді серйозно посварилися, вона називала мене невдячною, яка нічого не цінує і все своє життя прошляпить. Я ж зібрала речі і поїхала поступати до іншого міста, туди, де жив батько. З мамою я тоді не спілкувалася чотири роки.
Наше з нею спілкування відновилося після того, як не стало батька. Від тата мені дісталася у спадок квартира, в якій я залишилася жити. Після вишу до рідного міста я не поїхала, бо я вийшла заміж і зараз чекаю дитину.
До рідного міста я приїжджаю рідко. Зазвичай ходила відвідати бабусю, поспілкуватися з мамою, іноді зустрітися з кимось із друзів. Від мами я знала, що останні пів року бабуся сильно нездужала. Я дзвонила їй по телефону, але приїхати побачитися не змогла. А коли її не стало, мама повідомила, що свою квартиру бабуся ще за життя вирішила залишити мені.
Я здивувалася такому дивному рішенню. У бабусі є ще одна донька, мамина сестра, та онука. Наскільки я знаю, саме вони останнім часом доглядали бабусю. З моєю мамою бабуся не надто спілкувалась, вони вічно про щось сперечалися.
Мама пояснила, що вона толком не знає, але між бабусею та її сестрою якась кішка пробігла. Але я не повірила і набрала тітку. Та була непривітна, хоч раніше ми спілкувалися нейтрально. Я запитала, що сталося, чи правда, що бабуся залишила мені квартиру.
Тітка мені сказала, що після того, що ми зробили, вона не бажає нас бачити ніколи. Поставила слухавку і нічого більше пояснювати не стала.
Я тоді наполягла, щоб мама сказала правду, як було. Ну і не здивувалася, коли дізналася, що мама посприяла тому, щоб бабуся прийняла «правильне рішення». Що саме вона наплела довірливій бабусі, я навіть не хочу знати. Та мама б і не сказала.
– Це не чесно. За бабусею доходили тітка і моя сестра двоюрідна – квартира має їм дістатись.
– Ти про себе думай, про дитину думай. Зайва квартира не зашкодить, – образилася мама.
Але я твердо вирішила, що за таких умов прийняти такий «подарунок» я не можу.
Мама на мене образилася, сказала, що вона намагалася заради мене та майбутньої онуки, а я зі своїм благородством готова по світу піти.
Може, я і наївна, як каже мама, зате спатиму вночі спокійно.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.