Три роки тому не стало мого зятя. Донька залишилася з двома дітьми, їх треба ростити, піднімати, на ноги ставити. Люди у онуків вкладають все, що мають. А у нас – навпаки, рідні дідусь з бабусею, мої свати, останнє у дітей забрали.
Мій зять Василь був бізнесменом і людиною доволі таки забезпеченою. Жив із дружиною і дітьми на широку ногу – подорожували по різних країнах, купували гаджети, майже ні в чому собі не відмовляли. Дочка Віра не працювала, сиділа вдома з дітьми восьми і трьох років. Три рази в тиждень до неї приходила няня, три – дімробітниця, для поїздок по місту був найнятий водій з автомобілем.
Жили вони в гарному заміському будиночку, я щиро тішилася, що моїй доньці так пощастило. Зять був людиною доброю і щедрою, охоче і не раз допомагав грошима друзям, дарував усім близьким хороші подарунки, підтримував батьків. Моя донька завжди з розумінням ставилася до того, що чоловік завжди матеріально підтримував своїх тата і маму.
Яким же було наше здивування, коли з’ясувалося, що батько і мати Василя теж претендують на свою частину спадщини.
– Доведеться продавати будинок, – сумно міркувала Віра.
Адже жити з свекрами вона не хотіла, а ті від своєї частки відмовлятися не збиралися.
Я теж ніяк не могла зрозуміти своїх сватів, навіщо їм частка в будинку сина, адже у них є своя пристойна квартира. Чому свекри не хочуть увійти в становище моєї доньки, їй і так було дуже важко?
– Ну їх десь теж можна зрозуміти, – намагалася втішити Віру близька подруга. – Люди сподівалися на забезпечену старість поруч з успішним сином. Тепер сина немає, у тебе своє життя. В крайньому випадку, допомагати їм ти точно не будеш – у тебе діти, та й своя мама є. А там може заміж вийдеш і зовсім їх знати не захочеш – твоє право…
Минуло три роки – начебто небагато, але життя у Віри змінилося кардинально. Не дивлячись на те, що їй допомагають друзі і добрі знайомі чоловіка, а також мама – Віра тепер не живе, а виживає: двох дітей ростити непросто, і рівень їх життя сильно впав. Дімробітниці, закордонні поїздки, спонтанний шопінг та інші плюшки залишилися в минулому.
Віра з дітьми живе тепер у крихітній двокімнатній квартирі, яку вона змогла придбати, працює на п’ятиденці в якійсь конторі секретарем-адміністратором, діти ростуть на групі продовженого дня в районній школі. Вільного часу у неї небагато, і проводить вона його тільки з дітьми. Ніякого особистого життя у неї немає – вона ще не оговталася від усього, що з нею сталося. Свекри на свою частку спадщини теж купили квартиру в новобудові, відремонтували і здають.
А найцікавіше, що ці люди ще й ображаються на мою доньку, що вона не хоче з ними спілкуватися і не пускає до них дітей! Мені перед святами зателефонували, просять вплинути на дочку! Просять, щоб внуків до них привела. Ви, кажуть, мати, повинні зрозуміти! Онуки – це єдине, що у нас залишилося! Що ж ви у цього «єдиного, що залишилося», останній шматок вирвали і грунт вибили з-під ніг зовсім, а? В такий момент! Ну живіть тепер, радійте, отримуйте надбавку до пенсії – ви ж цього хотіли!
Фото ілюстративне – goodvin-video.