Мені зараз 55 років і я вже п’ять років як я вдова. Останнім часом мені просто нестерпно стало повертатися в пусту квартиру і я щось геть зовсім розкисла. Все частіше я почала згадувати свого чоловіка.
Про нашу пару всі говорили, що шлюби здійснюються на небесах, настільки ми підходили один одному. В інституті ми почали зустрічатися на другому курсі, а на останньому, не чекаючи закінчення навчання, одружилися. За багато років нашого шлюбу я ні разу не пошкодувала про те, що стала його дружиною.
Разом ми переживали будь-які труднощі, що виникали на нашому шляху. А коли чоловік дізнався, що я чекаю дитину, то набравшись запаморочливих боргів, все ж купив нашу першу квартиру, не бажаючи, щоб ми з маленькою дитиною вешталися по гуртожитках. Наче випробовуючи нас на міцність, доля послала нам двійнят.
Ось вже де нам довелося неабияк потрудитися: про підгузки і пральні машини ми тоді і мріяти не могли. Але чоловік крім того, що важко працював, аби ми ні в чому не мали потреби, ще й дуже допомагав мені. Він вставав вночі до дітей, допомагав на кухні і по дому після роботи. Будучи заміжньою за чоловіком я відчувала себе як за кам’яною стіною.
З різницею в чотири роки з дівчатами у нас народився синочок. І ми стали дуже великою і щасливою сім’єю, кращого батька і чоловіка, ніж був у мене, складно собі і уявити.
Тому коли його не стало, ми з дітьми дуже важко переживали його втрату. І нехай пройшло п’ять років, але діти досі не можуть змиритися, що батька більше немає.
Я теж сильно горювала, і це дуже підкосило моє здоров’я в перші роки після втрати чоловіка. Зрозумівши, що затяжна скорбота ні до чого доброго не призведе, адже я все ще потрібна своїм дітям, я стала більше часу проводити в міському парку. Під час однієї з прогулянок я познайомилася з чоловіком, виявилося, що він теж два роки як овдовів.
Спочатку ми спілкувалися, як друзі, надаючи один одному моральну підтримку в зв’язку з втратою своїх половинок Але я і не помітила, як Остап, так звали мого нового знайомого, почав приділяти мені знаки уваги, і ми почали зустрічатися.
Я довго боролася з докорами сумління, мене не покидало відчуття, що я зраджую своєму чоловікові, але потім заспокоїлася, адже життя продовжується. Тільки от дітям про те, що у мене з’явився чоловік так і не зізналася. Впевнена, що і доньки, і син, будуть проти, хоча у всіх у них вже є власні родини.
І ось три дні тому він зробив мені пропозицію жити разом. Спочатку я дуже зраділа, але потім згадала про дітей і про те, що вони можуть сказати, дізнавшись про це. І дочки і син, як я вже говорила, дуже любили свого батька, і вони просто не пробачать мені, що я вирішу вдруге вийти заміж. Я впевнена в цьому.
Остап просить мене нарешті прийняти рішення і поговорити з дітьми, але я і подумати боюся про цю розмову, ніяк не можу наважитися. Як мені бути? Що в такому випадку треба сказати дітям, щоб вони мене зрозуміли і прийняли мій вибір?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
