Моєму синові 6 років, нещодавно я вирішила познайомити його з родичами по татовій лінії. Так вийшло, що син свого батька не бачив жодного разу, бо той зник з нашого життя як тільки почув про мій цікавий стан.
З Божою допомогою я стала на ноги і змогла дати нам обом раду. Не знаю чому, але мені дуже захотілося знайти батьків Миколи, щоб у мого сина були хоч бабуся і дідусь. Моїх батьків давно не стало, то ж ми з сином практично самі в цілому світі, от і надумала я знайти хоч йому рідню.
Микола колись мені сказав, як називається його село, я знала прізвище, тому сіла в автобус і поїхала.
– В цьому селі живуть твої дідусь, бабуся та тато, – кажу синові.
– А де? В якому будинку? – питає Андрійко.
Я вирішила, що найпростіше про це дізнатися в магазині, а сину сказала, що треба купити тортик, щоб не йти з порожніми руками. В магазині я запитала продавчиню як мені знайти своїх родичів, назвала прізвище і ім’я батька Миколи, і з’ясувалося, що таких людей в селі двоє і в обох син Микола. Один чоловік живе біля річки, а інший біля школи.
Дівчина сказала мені точну адресу обох, ми подякували, взяли тортик і пішли спочатку до тих, які жили біля річки. Будинок біля річки був добротним. Я з побоюванням підійшла до великих воріт, почав гавкати собака і на подвір’я вийшов сивочолий господар. Запитав мене, хто я і що мені треба.
Я сказала, що шукаю Миколу, а це – його син. Чоловік відразу заплакав і запросив нас в будинок. Коли він сказав дружині, що до них онук прийшов, вона також розплакалася. З’ясувалося, що Миколи раптово не стало два роки тому, поїхав на заробітки і звідти вже не повернувся.
І дідусь, і бабуся були дуже раді бачити Андрійка. Вони відразу почали пригощати дитину усіма смаколиками, які у них були. Я попросила, щоб вони мені показали фото свого сина, бо не була впевнена, що потрапила туди, куди треба.
І справді, коли я глянула на фото, то зрозуміла, що то не той Микола, про що відразу їм сказала, чим дуже засмутила цих чудових людей.
З’ясувалося, що біля школи жив двоюрідний брат цього чоловіка, в якого ім’я і прізвище було таке ж, і сина він назвав так само – Микола. Дід Василь погодився нас провести до свого брата.
– А чому ви з ним назвали синів однаково? – поцікавилася я по дорозі.
– То на честь нашого спільного діда – усміхнувся чоловік.
Порівняно з будинком діда Василя, цей виглядав недоглянутим. Вікна брудні, на подвір’ї бардак. Дід Василь гукнув родича, той вийшов.
– О, братику, у гості прийшов? А хто це з тобою? Давайте в хату, перехилимо по чарочці – вийшов веселий господар.
Дід Василь суворо сказав, що ми у серйозній справі. І пояснив, що Андрійко – їхній онук. Але родич не став його слухати і разом з своєю дружиною вони гучно попросили нас покинути їхнє подвір’я, бо я від них нічого не отримаю.
– Вибачте, звичайно, але я не за цим прийшла, – кажу. – Хотіла сина з батьком познайомити і все. Мені аліментів не треба, нічого. Я сама непогано заробляю, нам сином вистачає.
Після цих слів вони пом’якшали і сказали, що не знають, де їх син. Він гравець, має багато боргів, любить заглядати у чарку. Так що вони не хочуть нічого знати ні про сина, ні про онука.
До останнього автобуса залишалося 10 хвилин, і я розуміла, що треба десь заночувати. Справжні дідусь і бабуся відмовилися нас у себе приймати. Тоді дід Василь без вагань забрав нас до себе додому.
– Ходімо до нас, – каже. – Як би там не було, але рідні ми тепер. Я тепер синові твоєму двоюрідний дід.
Ми з Андрійком погостювали у двоюрідних дідуся та бабусі два дні і поїхали назад додому. Літні люди не хотіли нас відпускати, дуже вже до Андрійка прикипіли. Я пообіцяла, що ми ще приїдемо погостювати. Але тільки до них, із тими родичами стосунки не склалися. За сина я щаслива, у нього тепер є дідусь і бабуся.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
