Моя історія про те, як я в 40 років наважилася змінити життя, і зовсім про це не шкодую, бо зрозуміла, що для того, щоб щось мати, треба іноді наважитися на серйозні зміни.
Тоді я працювала вчителькою математики в школі, і коли я прийшла до директора сказати, що я звільняюся, він ще довго мене вмовляв, щоб я не робила дурниць, про які потім пошкодую.
Та для себе я уже все вирішила – треба їхати за кордон, бо інакше в моєму житті так нічого і не зміниться.
В 20 років я вийшла заміж і пішла жити до свекрухи, мій чоловік був на 10 років старшим за мене.
Після весілля чоловік забрав мене до себе, у них був великий двоповерховий будинок, який свекор збудував практично своїми руками.
Батько чоловіка, взагалі, був чудовою, світлою людиною, ставився він до мене як до рідної доньки.
І я теж його полюбила, як батька. А от з свекрухою відразу не склалося – мама чоловіка мала дуже непростий характер, здавалося, що нікого, крім себе, вона не любить взагалі.
І хоч з мамою чоловіка не складалося, я намагалася жити і бути щасливою.
Коли у нас народилася донечка, я думала, що стосунки з свекрухою трохи потеплішають після появи в домі дитини, але все ставало лише гірше.
Мама чоловіка робила вигляд, що у неї немає внучки, вона навіть жодного разу не взяла дитину на руки, хоча не працювала і могла допомагати мені.
Через 10 років у нас народився ще й синочок, ми з чоловіком дуже раділи.
А от свекруха була дуже незадоволена, бо вважала, що діти створюють безлад і багато шуму.
Свекор же, на противагу дружині, тішився внуками, особливо внуком, хотів навчити його своєму ремеслу, бо був найкращим столяром в окрузі.
На жаль, він не встиг, бо рано пішов в інший світ, нашому синові було всього 6 років, коли свекра не стало.
Відтоді свекруха наче з ланцюга зірвалася – після того, як свекра не стало, мама чоловіка вирішила, що тепер її мають забезпечувати діти.
Адже все життя її забезпечував чоловік, а вона вже багато років не працювала.
Ситуація ускладнювалася ще й тим, що разом з нами жила і сім’я старшої сестри мого чоловіка, зовиця давно забрала собі весь другий поверх, і відділилася від нас усіх.
Вона не дозволяла матері втручатися в своє життя, з нами вона також не вельми дружила, ніяких родинних стосунків не підтримувала.
Зовиця на сусідній вулиці давно почала будувати власний будинок – звела коробку і на цьому все закінчилося.
Щоб закінчити будівництво, потрібні великі гроші, а звідки їх взяти, якщо її чоловік, крім оковитої, нічого не бачить.
От так і жили всі разом, одна неприємність змінювалася на іншу.
Я довго терпіла, бо розуміла, що з двома дітьми мені діватися нікуди.
Але відколи не стало свекра, життя в домі свекрухи для мене стало нестерпним.
Кухня була у нас одна, я завжди готувала, і нічого свекрусі не шкодувала, а вона прийде на кухню, поїсть, і замість дякую починає говорити, що ми занадто багато грошей витрачаємо на продукти – можна було б і жити поскромніше.
Весь будинок і досі належав свекрусі, вона навіть не думала переписувати його на своїх дітей.
Вважала себе господинею, коли приходили платіжки за комунальні послуги, ділила суму між донькою і сином на власний розсуд, сама при цьому не платила жодної копійки, при цьому нас картала, що ми витрачаємо забагато газу, світла і води.
Мій чоловік мовчав, чоловік робив вигляд, що все нормально, а я відчувала, що більше так не витримаю.
Мені 40 років, свекрусі 69.
Скільки ще терпіти? А коли тоді жити?
Все життя не бути господинею у власному домі я не хотіла, тому спочатку на пробу поїхала влітку в Польщу збирати ягоди.
За три місяці привезла додому кругленьку суму. Заховала від свекрухи і вирішила, що це мій перший маленький крок в напрямку до вільного життя.
Донька закінчила школу, поступила в університет. Ще кілька років і заміж захоче, та й син росте.
От я і задалася питанням, а що ми дамо своїм дітям, якщо самі нічого не маємо.
До того ж, у бабусі з внуками стосунки теж були поганенькими. Діти відверто не любили бабусю, через її постійні придирки до них.
Наближався вересень, і я поверталася в школу неохоче, а коли мені зателефонували знайомі жінки і сказали, що знову є робота, але тепер треба збирати яблука, я без вагань погодилася.
Хвилювалася лише за те, що на це скаже чоловік.
Але, на моє велике здивування, чоловік мене не тільки підтримав, але і сказав, що їде разом зі мною, мовляв, так ми швидше заробимо на власне житло.
Тоді у нас виникла інша проблема – на кого залишити дітей?
Але старша донька нас запевнила, що вони з братиком справляться.
Звичайно, мені було дуже важко залишати дітей, залишати школу, де я пропрацювала тоді 18 років, але іншого виходу я не бачила.
І Бог нам допоміг, бо за неповних 8 років ми з чоловіком повернулися додому, і змогли купити собі житло, так що своє 50-річчя я вже святкувала у власній квартирі.
Свекруха моя вже дуже літня жінка, останнім часом вона себе погано почуває, їй догляд потрібен.
Вона сподівається, що я приїду в село її доглядати, але у мене немає такого бажання, зрештою, у неї є донька, нехай вона маму і доглядає.
Думаю, що я права! Ну хіба не так?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
