Мені 66 років, я приїхала додому, щоб купити зятю машину. Вирішила не передавати гроші, а приїхати особисто, проконтролювати процес. І не помилилася, бо тепер і не знаю, що робити.

В свій час я пізно вийшла заміж, через що дуже хвилювалася. Пояснювала для себе я це тим, що була з бідної сім’ї, не мала свого житла, щедрого приданого за мною ніхто не давав.

От ми з Петром і побралися, коли нам було трохи за 30. Ми тоді працювали на заводі, отримали кімнату в сімейному гуртожитку. Там у нас дочка народилася.

Я завжди говорила чоловікові, що треба щось думати, у нас дитина росте, її житлом забезпечити буде треба. Але мій чоловік цим не переймався, і мені радив так робити. Його улюбленою фразою була фраза: «Якось воно буде. Ще ніколи так не було, щоб було ніяк».

В цьому була вся суть Петра – він жив одним днем, і мені радив так робити. А одного разу взагалі зник майже на два тижні. Потім з’явився, сказав, що покохав іншу і йде до неї.

Після розлучення я сама ростила нашу донечку, бо від чоловіка навіть аліментів не отримувала. Він з своєю новою пасією переїхав в іншу область, і зовсім не переймався долею своєї дочки.

Ольга наша виросла, закінчила університет, працювала вихователькою в дитячому садочку. Зарплата у неї була невисока, у мене теж, і я з кожним днем все чіткіше розуміла, що треба щось робити. Роки минають, дочці он скоро уже буде 30, а вона досі незаміжня, на роботу – з роботи, от і все її життя.

Я чомусь була переконана, що якби у Ольги була своя квартира, то її особисте життя налагодилося б швидше. Тому я добре все обдумала, і ризикнула поїхати на заробітки. Не одна моя подруга, яка швидше гайнула в Італію чи Іспанію, вже житлом і дітей, і себе забезпечила, то ж і я вирішила спробувати.

Зупинилася я на Італії, оскільки там у мене вже була знайома, яка мене зустріла і допомогла з роботою. Ви не повірите, але за три роки я змогла купити доньці однокімнатну квартиру.

Мої сподівання справдилися, бо вже через пів року Оля мені зателефонувала і повідомила, що виходить заміж. Я тоді дуже зраділа, адже вже добряче переживала за долю своєї доньки.

Зять виявився, на перший погляд, хорошим хлопцем. Ровесник Олі, як і вона, ще не був одружений, працював на СТО, дочка казала, що заробляє він непогано.

Через рік у них дитинка народилася, я появі внучки так зраділа, що це словами не описати. Зателефонувала доньці, питаю, що їм треба. Вона мені цілий список надиктувала – і коляску, і колиску, і одяг, і дитяче харчування. А потім каже, що має до мене ще одне прохання – щоб я зятю допомогла машину купити. Йому, мовляв, дуже треба для роботи, а він потім мені гроші віддасть.

Автівка, яку вибрав зять, коштує майже 10 тисяч євро. У мене якраз була ця сума, але я вирішила не передавати її, а сама приїхати і своїми очима на все подивитися.

І я не прогадала, що зробила саме так. Бо днями я зустріла одну свою знайому, а вона мені сказала, що точно знає, що у мого зятя є інша жінка, навіть адресу точну вказала, куди він їздить мало не щодня.

Я не полінувалася, поїхала і все перевірила. Зять дійсно з якоюсь дівчиною заходив в під’їзд. Вийшов сам аж через дві години. На наступний день все повторилося. Особисто у мене сумнівів немає – зять зраджує моїй доньці.

Зрозуміло, що про машину і мови не може бути зараз. Але я собі думаю, чи варто говорити доньці те, що знаю я. У них дитина народилася. Зять піде з сім’ї, і дочка буде ростити дитину сама, як я колись. А я з власного досвіду знаю, що це дуже непросто.

Я навіть порадитися не маю з ким, тому і пишу сюди. Що робити? Казати дочці чи не казати?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.