На даний час мені вже 55 років, мого чоловіка не стало, я живу разом зі своєю дочкою Марічкою, їй зараз 29 років. Моя єдина проблема, як виявилося – моя рідна дочка, як би це дивно не звучало для людей.
Тільки не подумайте, що дочка моя Марічка якась нехороша людина. Ні, вона хороша дівчинка, коли тата її не стало, нам довелося непросто жити самим, але ми справлялися з усім, хоча нам це коштувало чимало зусиль, особливо мені, щиро кажучи. Дочка була ще підлітком, я її оберігала від усіх проблем. Можливо, в цьому і є моя вина, що донька зараз живе і ніякої відповідальності не відчуває, адже звикла так, що я маю тягнути все на своїх плечах.
Марічка вступила до інституту на платне відділення, на бюджет не змогла пройти по балам, не склалося, вчилася вона так собі, чесно кажучи. Гаразд, я намагалася, як могла заробляти гроші і робити все вдома, хотіла, звісно, як краще. Навчання давалося легко, та й ніхто не збирався платників відраховувати, це ж хороші гроші. Я тоді сподівалася, що Марічка моя знайде собі якийсь підробіток, як всі студенти на її місці і мені тоді хоч трішки стане легше. Дочка відмовилася від цього взагалі, це не для неї. Сказала, що ще не готова свої молоді роки витрачати на роботу, ще встигне вона наробитися, а поки хоче просто більше вільного часу, зустрічатися з друзями і відпочивати.
У мене не було іншого виходу, я взяла додатковий підробіток, адже я працюю бухгалтером, а тепер я стала працювати вечорами. Щиро кажу, мені було важко і я працювала на автоматі, поставила собі за мету – допомогти доньці стати на ноги, а там хай сама живе, як знає і заробляє собі на життя. Цим і жила всі 5 років.
Дочка закінчила інститут, але на роботу не поспішала. Шукала якийсь хороший, майже ідеальний варіант. Але жити фінансово було важко на одну мою зарплату. Вона дівчина, їй то косметику, то одяг, то у відпустку з’їздити з друзями хочеться, бо всі їдуть, у мене свої витрати, та ще квартплата.
Стала розмовляти з донькою по-людськи, просила вже сама, щоб вона виходила на роботу. Марічка вже стала сердитися на мене, каже: «Ти візьми ще фірм декілька і веди їх як бухгалтер, з кожної отримуй зарплату, ти ж все одно працюєш вдома. Хіба тобі важко?»
Нібито це легко так для мене. Я і так вела вже чимало фірм різних, стала робити помилки, то звіт неправильно подам, то забуду що-небудь вказати, директори незадоволені залишаються, адже в моїй сфері помилок не має бути ніяких, це все дуже серйозно, обіцяють вирахувати гроші з зарплати за те, що неправильно подаю звіти, так взагалі я роботу можу втратити. Вирішила Марічку свою підключити, хоча б елементарні звіти обробляти, показала їй, навчила тому, що потрібно, час на це все витратила. Донька моя посиділа пів дня і сказала, що це не її, вона не може сидіти над папірцями весь день, це дуже клопітка робота і відповідальна, воно їй не потрібно. Хоча це були б хороші гроші для нашої родини.
Минуло вже кілька років після того, як донька закінчила навчання, дочка жодного дня не працювала, весь час сидить і живе за рахунок моїх грошей. Живе собі непогано, до речі, як їй подобається. Мені і важко, і прикро, що я не бачу в відповідь ніякої подяки і бажання підтримати мене і допомогти. Марічка навіть і не вдячна мені за все, що я роблю для неї. Все сприймається, як само собою, наче так і має бути, ніби я повинна забезпечувати свою дочку сама, я мама, а значить це мій обов’язок такий. І ще мене засмучує зараз, а що буде потім? Коли я не зможу працювати, або занедужаю? Я ж не можу зараз жодної копійки відкласти на старість, все проживаємо та проїдаємо вдвох.
Як мені вчинити, як жити далі? Працювати, поки сил вистачить? Так вони вже під кінець, все життя так важко працюю, а жодної копійки немає за душею. Чи не давати Марічці зовсім грошей, бо на старості сама сидітиму без шматка хліба?
Фото ілюстративне.
