Я навіть зараз просто так не згадаю, з чого саме почати свою розповідь, стільки всього накопичилося у мене за останній час. І в душі, і так по життю останнім часом. Зрозуміло тільки одне – ми з чоловіком, якось зовсім несподівано, стали зовсім чужими людьми, давно б розлучилися, адже такі думки у нас обох були, але, соромно сказати, нас тримає зараз тільки один кредит. Як то кажуть, один на двох.
Звати мене Олена, мені 40 років зараз, є донечка, є чоловік. Так склалося, що ми довго жили в кімнатці у родини чоловіка, жили в дуже непростих умовах, зараз навіть згадувати не хочеться той час. Напевно, наше кохання там і закінчилася, і взаємоповага та розуміння також. Як тільки з’явилася можливість, відразу ж взяли двокімнатну квартиру в кредит. Відсотки вийшли великі, звичайно, але ми якось про це не думали, для нас це була ціль і мрія нашого життя, хотілося скоріше мати своє власне житло. Вірніше, ми розуміли, що доведеться економити на всьому, але не думали, що це буде так важко.
Зараз нам залишилося платити за квартиру майже 9 років, мені на той час виповниться майже 50. Непросто, правда? Ми платимо цей кредит вже чимало часу, за цей час я вже втомилася від цього дуже. Що буде потім, адже це цілих 9 років.
Проблема проста і стара як світ – закінчилося наше щире кохання. Я не люблю Тараса, а він теж живе зі мною, як з чужою людиною. За інших, нормальних обставин, ми з ним давно б розлучилися, але ми взяли житло в кредит, а це дійсно серйозна проблема. Ніхто нікому не хоче поступатися. І тим більше ніхто не хоче продовжуватися економити сильно.
Я, наприклад, навіть не розглядаю ситуацію, що я піду з нашої спільної квартири жити незрозуміло куди. З якого дива? В мене дочка, я одна не впораюся, якщо ще й житло прийдеться орендувати. Та й взагалі, не по-чоловічому так, щоб жінка йшла з валізою і дитиною з дому сама. І потім, я всі ці роки теж платила за цю квартиру власні кошти!
Тарас рахує також, тільки в свою сторону, він теж поступатися не хоче, піклується про свій добробут та майбутнє. Ми з ним не говоримо на цю тему, але тонко відчуваємо, що ніхто з нас не буде робити собі лише гірше, кожен стоїть на своєму, хоче, щоб йому було добре.
Тарас, мабуть, уявив своє подальше життя і йому це не дуже сподобалося. Якщо піде з квартири він, то, за правилами хорошого тону, він повинен продовжувати вносити гроші за кредит, але йому ж доведеться орендувати житло, відповідно, грошей не залишатиметься в нього зовсім, а якщо жінка з’явиться у нього? Суцільні витрати одні. Та хіба захоче інша людина мовчати, коли гроші йдуть не зрозуміло куди, а тим паче колишній дружині.
Поміняти квартиру теж не варіант, адже за нашу двокімнатну, навіть дві однокімнатні не вийде, тобто хтось з нас все одно залишиться без житла, чоловікові ще нормально, а чому я з дочкою повинна бути в однокімнатній?
Вихід для нас я зараз бачу лише один – виплатити кредит і розійтися, на яких умовах ще незрозуміло. Мені б хотілося, щоб чоловік пішов просто так, залишивши мені квартиру, але платив кредит за неї також, якусь хоча б його частину, адже ми його брали вдвох, я одна виплатити його точно не зможу, як і до цього дня, адже зі мною залишиться дитина наша спільна.
Але Тарас розумний, йому теж набридла вічна економія на всьому, коли кожна копійка йде на виплату кредиту. Ось ми і живемо разом, як зовсім чужі люди, але ще гірше.
Як мені вчинити, щоб і мати своє житло і не втратити найкращі роки свого життя? Як нам мирно та справедливо розійтися в цій ситуації? Життя проходить повз мене, поки ми тримаємося за цю нещасливу квартиру обоє, а більше ми так довго не зможемо, самі зіпсуємо собі життя.
Фото ілюстративне.
