fbpx
Життєві історії
Мені 40 років, а чоловікові – 30. Наче все завжди добре у нас було, але останнім часом все змінилося

Правду кажучи, то я не впевнена, що багато людей зрозуміють ситуацію, яка зараз склалася в мене, але для мене це досить таки серйозна проблема, особливо, останнім часом. Кажуть, що хороше життя чоловіка починається з 30 років – і це правда, саме тоді він стає більш відповідальною та активною в усьому людиною.

А в більшості жінок ці ж самі 30 років є перехідним етапом, підводяться якісь життєві підсумки і результати, вона вже добре розуміє, що головне в житті, які у неї пріоритети і цінності. Для мене, можна сказати, вік у 30 років, це було наче завершення моєї молодості, серйозний поворот в житті, я саме так сприймала цей період.

Головне те, що останнім часом я почала соромитися свого Олега. Це не без причини. Адже мій чоловіком всерйоз цікавилися. Мені ж в мої 40 років, здається, що це неправильно зовсім. У більшості моїх подруг вже сім’я в моєму віці. Я доросла людина, а він як дитина, хоч і на четвертому десятку життя. У нас трохи різні інтереси, але ми маємо щирі почуття одне до одного.

Олег у мене все живе ще якимись мріями, у нього якісь плани, які я вважаю не реалістичними, вони мені взагалі не підходять, якісь дитячі зовсім, на мій погляд.

І я не сумніваюся в його вірності до мене. Ми познайомилися, коли він тільки був студентом. Він сам досяг чимало в житті, як для свого віку, і я йому не допомагала ніколи, незважаючи на наявність знайомств в нашій робочій сфері. Я майже впевнена в його вірності до мене, однак у нас починаються розбіжності в життєвих питаннях. Саме те, про що я і говорила.

Тепер Олег для мене немов дитина, якщо навіть не здавався таким раніше. У минулому було весело, але потрібно думати і про майбутнє – необхідно замислюватися про те, що я залишу після себе. Я хочу справжньої сім’ї, діток, а чоловік воліє ще трохи  зачекати і пожити якийсь рік-другий для себе.

І кажучи про спадщину я не маю на увазі лише дітей. Хоча мій чоловік вважає, що ще ми встигнемо з дітьми. Я говорю про щось більше, що з ним побудувати не можна. Проте мені подобається, коли він поруч, і розлучитися з ним було б дуже неправильно і дивно. Адже немає ніяких приводів для цього. Більш того, у нас щирі почуття, ми поважаємо та підтримуємо одне одного.

Останнім часом я розумію, що починаю соромитися знаходиться з ним на людях. Так, звучить, можливо, комусь це і смішно, але у мене останнім часом таке відчуття, що на нас всі дивляться, лише про нас всі говорять і посміхаються собі. Чоловіки у моїх ровесниць старші, а то, що я перебуваю на людях з Олегом – виглядає як спроба здаватися молодшою людиною. Безумовно, нікому не повинно бути справи до наших стосунків, і правильніше було б просто залишити це і не зважати на думку оточуючих мене людей, але скільки б я не намагалася, у мене це не виходить.

Чи варто мені припинити з ним спілкування і йти до своєї мети самій, чи чекає мене хороше майбутнє з ним? Чи потрібно мені зважати на думку моїх рідних та близьких? Всі ці питання не дають мені спати по ночах, і я щиро сподіваюся, що хтось зробить вибір за мене? Це звучить наївно, але я не хочу приймати його самостійно. Я сподіваюся на якусь слушну пораду, бо вибір сама зробити не можу.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page