Я довго думала, чи варто писати про свої переживання, але таки наважилася, в надії, може хтось дасть мені якусь мудру пораду, що робити в моєму випадку.

Справа в тому, що я розлюбила свого чоловіка, і жити з нелюбом дуже непросто.

Мені 35 років, чоловікові 38. Останні кілька років ми живемо як чужі люди, інколи за весь вечір і слова один до одного не скажемо.

Між нами немає взаєморозуміння, але я змирилася б і жила б так далі, якби не зустріла свою давню любов і не зрозуміла, що старі почуття нікуди не зникли.

З своїм чоловіком я познайомилася на вечірці у друзів. Ми трохи зустрічалися, а потім Сергієм зробив мені пропозицію виходити заміж і жити разом я погодилася.

У мене почалося нове життя. У нас було гарне весілля.

Через рік народилася дочка, щастю не було меж у нього, він носив мене на руках.

А ще через 7 років ми купили окрему квартиру (до цього жили з його батьками, дуже хороші люди), обставили її, поступово зробили ремонт.

У нас народилася ще одна дочка. Дітей чоловік дуже любить.

Начебто все добре, але чогось немає у нас. Тієї любові, іскри, яка мала б бути у подружжя.

Я все ще сподівалася, що вона з’явиться, але цього не сталося. Ми перестали бути цікавими один одному.

Ми разом нікуди не ходимо, якщо я кудись йду, то тільки з дітьми, він завжди вдома залишається.

Йому не цікаво чим займаються діти, що їм цікаво. Та й на мене особливої ​​уваги не звертає, лише дітки помічають, що у мами нова сукня або зачіска.

Чоловік відкуповується грошима. Сергій вважає, що якщо він нас забезпечує, значить він виконує все, що треба робити главі сімейства.

Після другого декрету я повернулася на роботу, працюю на одній фірмі.

І кілька місяців тому під час підписання чергового контракту я зустріну своє давнє кохання.

Андрій теж мене впізнав, але при офіційній зустрічі не сказав нічого.

Зате знайшов мій номер телефону і зателефонував мені після роботи, запросив на каву.

Ми зустрілися, Андрій сказав, що досі неодружений, тому що не може мене забути. Просив хоча б подумати.

А я відразу, з першої ж хвилини зрозуміла, що теж досі його не забула.

Після тієї зустрічі він став приїжджати, дарувати квіти, цукерки, запрошувати в кафе на обід або на каву. Довозити до будинку.

Мені з ним цікаво, весело, він дає ту казку і радість, якої мені не вистачає з чоловіком.

Тепер я просто не знаю, що мені робити, душа моя зовсім не знає спокою.

Одна половина мене розуміє, що у мене є чоловік і діти, які дуже люблять свого тата, тому правильно було б залишитися в сім’ї.

Але як бути, якщо я люблю іншого?

Я розумію, що рано чи пізно діти виростуть, і я залишуся з чоловіком, якого не люблю.

Може, хтось порадить, як бути, чи варто далі жити так чи все-таки краще буде розійтися і почати жити заново поки ще є час.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.